Я ніби пережив фільм Хічкока.

Коли ти молодий, ти розважаєшся за повною програмою, а коли стаєш старшим, приходить страх. Страх переламати собі кістки чи розбити серце. Ти десять разів подумаєш, перш ніж стрибнути. Адже не завжди внизу є хтось, хто зловить тебе, а в житті немає  страховки. В який же момент зникла нерозсудливість і з'явився страх?

Поки тебе не вбили, боятися нічого, ну, а вбили, то які тут страхи.

Страх — найкраща мотивація.

З подібного самообману, що передбачає, що життя — це битва, яку можна програти кожну хвилину, зробивши лише один хибний хід, виникає пристрасть до регулярності. Люди звикають бути лише наполовину живими.

Коли починають летіти кулі, солдата завжди охоплює страх, це лише питання часу.

Щоправда, найжахливіше — це страх. Не той біль, що зараз, а страх від думки, що може стати ще гіршим.

Хто подолав страх, той навчився плавати. Хто звільнився від страху, той навчився пірнати.

Соромся кохання! Як схоплений злодіями
У дорозі багатій, ти жаха сповнена...
Ще невловима очима,
Для серця трохи всяка страшна.

— Як тобі не страшно сидіти на самому краю?
— Справа в тому, що поки ти боїшся висоти — вона  сильніша за тебе.
— То я її не боюсь! Якраз навпаки! Вона  мені подобається настільки, що я боюся одного разу не стриматись і стрибнути в неї.