Немає нічого дивного в жіночих криках, але коли верещать чоловік - а це трапляється нечасто, - кров холоне в жилах.

Боязкий тремтить в очікуванні небезпеки, боягузливий — коли вона  настала, а хоробрий — коли минула.

Ну і що? Людині не повинно бути нудно із собою. Якщо він боїться тиші, щось із нею гаразд. Значить, він намагається щось у собі розтоптати, – сказав Матвій упевнено.
Ірка швидко глянула на нього. Вона  завжди лякалася і водночас раділа, коли хтось висловлював думки, що приходили їй самій. Вона  й сама помічала, що багато людей буквально ковбасить від тиші. Вони фізично не знаходять собі місця, якщо випадково у ній опиняються. Починають метатися. Намагаються включити телевізор, радіо – все, що завгодно. Мабуть, у ці хвилини бідолахи з жахом виявляють, що вони живі, реально існуючі, а не тільки ті, що жують, сплять чи споживають, і спробують якнайшвидше заглушити в собі жахсамостійного буття. Убийте мене хтось, бурмочіть, кричите, розповідайте мені ваші нібито останні і нібито важливі новини – тільки щоб я скоріше забув, що я – це я, і скоріше знову розчинився б у жуйному бутті!

Я в Макдоналдсі працював, нічого не боюся.

Страх – це кайдани. Надія - це свобода.

Страх – ось основне, саме людське почуття. Будучи дітьми, ми боїмося всього. Темряви... чудовиськ під ліжком... Ми молимося, щоб настав ранок. Щоб монстри зникли. Хоча вони не зникнуть. Ніколи.

Впізнати себе? Якби я пізнав себе, я б у страху втік.

І біль, і страх проходять, незмінна лише смерть.

Я люблю шимпанзе. А ще я їх боюсь. І боятися їх – це нормально.

Найбільше ми боїмося не своєї невідповідності, найбільше ми боїмося своєї непомірної сили. Нас лякає наш блиск, а не наш морок. Бути маленьким та скромним – не найблагородніша роль. Незначність нікого не надихає, навіть якщо вона  зручна оточуючим. Ми хочемо блищати та сяяти. Не тільки деякі з нас, але й кожен. А навчившись сяяти, ми несвідомо спонукаємо всіх оточуючих. Коли ми звільняємось від своїх страхів, ми автоматично звільняємо інших...