Але в мене є таємниця. Ви можете збудувати стіни до небес — я знайду спосіб перелетіти їх. Ви можете прибивати мене до землі сотнями тисяч рук — я знайду спосіб звільнитися. І нас там, на волі, багато більше, ніж ви думаєте. Людей, які продовжують вірити. Людей, які відмовляються спуститись на землю. Людей, які живуть та люблять у світі, де немає стін. Людей, які люблять, навіть якщо немає надії, люблять до ненависті, до смерті і без страху.
Він стиснув страх у своїй душі
І замкнув без ключа,
І казав, що навіть радий
Побачити ката.
Ти в порядку? Тоні? Ти схоже трохи... е-е... Ну, під ліжком...
Хибні герої не бояться, бо позбавлені уяви. Вони тупі, і вони не мають нервів. Справжні герої бояться, але долають свій страх.
Бути гріху якомусь! Такий на мене страх, такий на мене страх! Точно я стою над прірвою і мене хтось туди штовхає, а втриматися мені нема за що.
Провести все своє життя в страху, так і не здійснивши жодної мрії, ось що жорстоко. Працювати в поті чола за гроші і думати, що вони дозволять купити речі, які зроблять вас щасливими, — ось що страшно.
Коли люди бояться, вони роблять помилки.
Іржаві, напівзабуті страхи є в будь-якої людини, і люди змушені повертатися до цих спогадів, ворушити їх, навіть якщо рана при цьому починає знову хворіти, немов потворні та смердючі гнили зуби в чорних коронках запалених нервів; зуби з хворим корінням. Залишається це в забутих, шкідливих підвалах пам'яті: якщо Бог — добро, то Він спить десь у найміцніших снах.
Немає нічого дивного в жіночих криках, але коли верещать чоловік - а це трапляється нечасто, - кров холоне в жилах.
Боязкий тремтить в очікуванні небезпеки, боягузливий — коли вона настала, а хоробрий — коли минула.