Ми безмовно спілкувалися в повислій тиші. Мовчання, що зв'язує нас, заповнювало собою всі щілини, всі порожнечі в наших душах.

Не забувай з дурнем і не май спілкування з нецнотливим.

Вона намагалася дружити, але у однолітків і однолітків на умі були порожні речі, які її не цікавили. Вона  примушувала себе поважати старших, але вони здебільшого здавались їй дорослими дітьми, які не розуміли навіть найпростіших основ навколишнього світу і, що найнеприємніше, не цікавляться і не відчувають тривог на його рахунок.

Є люди, які вміють так природно говорити найнезвичайніші речі, пропонувати найнескромніші питання у світі, що в їхніх вустах вони анітрохи не здаються дивними і з першої хвилини знайомства мають у своєму розпорядженні всякого до такої ж відвертості.

Не важливо, що вона каже, головне — не прогаяти того, про що вона  замовчує.

Потрібно не справляти враження, а висловлювати себе.

Я не бачу тебе, але я знаю, що ти тут. Відчуваю. З самого приїзду я відчуваю, що ти бовтаєшся десь поблизу. Хотів би я побачити твоє обличчя, зазирнути тобі у вічі, сказати тобі, що тут добре. Добре просто до чогось торкнутися. Ось прохолодно, приємно...
Покурити, випити кави. А зробити це одночасно – просто фантастика.
Або малювати: знаєш, береш олівець і проводиш жирну лінію, а потім – лінію тонша, разом виходить красиво.
Або коли замерзли руки, потираєш їх, дивись, це здорово, так приємно! Стільки чудових речей! Але ти не тут, це я тут.
Хотів би я, щоби ти був тут.
Хотів би, щоби поговорив зі мною. Тому що я друг. Companero!

Будь -яке спілкування, яке не підносить, тягне вниз, і навпаки.

Біч людства – це самотність, і з кожним роком він хльостатиме все сильніше. Як би багато людей не спілкувалися у віртуальному просторі – воно віддаляє, все менше сам світ потребує людей. Самотність - це не вибір, це природний відбір.

Що б не робила людина, доки вона не порушує інтересів тієї групи людей, у якій живе, це нікого не стосується.