Жити можна лише тоді, коли ти забудеш, що помреш. Смерть не заслуговує на те, щоб про неї думали.

Тут лежить Сільвіус, який ніколи нічого не робив безкоштовно.
Тепер, мертвий, він лютує, що ти читаєш це задарма.

Ви, люди, вбиваєте один одного через колір шкіри, віросповідання, політичні переконання або взагалі без приводу. Вам ненавидіти так само просто, як дихати.

Я радий, знаючи, що Один готується до бенкету. Незабаром я питиму мед з кручених рогів. Герой, що йде до Вальхалли, не сумує за своєю смертю... я ввійду в зал Одіна без страху, і там... я чекатиму на своїх синів. І коли вони прийдуть... я насолоджуватимуся історіями про їхні перемоги. Батьки вітають мене. Я йду на смерть без жалю, і вітаю валькірії, які віднесуть мене додому.

Всі життєві проблеми стають дрібницею, коли ти стоїш на похороні.

Помітили ви, що тільки смерть пробуджує наші почуття? Як палко ми любимо друзів, яких забрала у нас смерть. Правильно? Як ми захоплюємося нашими вчителями, які вже не можуть говорити, бо в них у рот набилась земля. Без тіні примусу ми їх вихваляємо, а може, вони все життя чекали від нас хвалебного слова. І знаєте, чому ми завжди більш справедливі і великодушніші до померлих? Причина дуже проста. Ми не пов'язані зобов'язаннями щодо них. Вони не обмежують нашої свободи, ми можемо не поспішати захоплюватися ними і віддавати їм хвалу між коктейлем і побаченням з гарненькою коханкою — словом, у вільний час. Якби вони й зобов'язували нас до чогось, то лише до пам'яті про них, а пам'ять у нас коротка. Ні, ми любимо тільки свіжі спогади про смерть наших друзів, свіже горе, свою скорботу - словом, самих себе!

Смерть це так сексуально.

Те, що тебе не вбиває, змушує бажати смерті.

Коли вмирає серце, це найстрашніша смерть.

І ніхто з нас не боявся смерті, тому що ніхто не розумів, що таке смерть.