Самотність стала якоюсь сорому хворобою. Чому всі так його цураються? Та тому, що вона змушує думати. В наші дні Декарт не написав би: "Я мислю - значить, я існую". Він сказав би:«Я один – значить, я мислю». Ніхто не хоче залишатися на самоті: воно вивільняє надто багато часу для роздумів. А чим більше думаєш, тим стаєш розумнішим – а отже й сумнішим.

Коли випадає сніг і дмуть білі вітри, самотній вовк помирає, але зграя живе.

Люди народжуються та помирають на самоті. Не випрошуй кохання як дитина. І не дмуйся, якщо на тебе хтось не звертає уваги.

До самотності звикаєш дуже швидко, швидше, ніж хотілося б.

Самотність породжує оригінальну, сміливу, страшно прекрасну — поезію.

Ми всі самотні, і все, що нам потрібно, це той, хто зверне на нас увагу.

З тривожним почуттям я беруся за перо. Кого цікавлять визнання літературного невдахи? Що повчального у його сповіді?
Та й життя моє позбавлене зовнішнього трагізму. Я абсолютно здоровий. У мене є любляча рідня. Мені завжди готові надати роботу, яка забезпечить нормальне біологічне існування.
Мало того, я маю переваги. Мені легко вдається розташовувати себе людей. Я здійснив десятки вчинків, які кримінально караються і залишилися безкарними.
Я двічі був одружений, і обидва рази щасливо.
Зрештою, у мене є собака. А це вже надмірність.
Тоді чому ж я почуваюся на межі фізичної катастрофи? Звідки в мене почуття безнадійної життєвої непридатності? У чому причина моєї туги?
Я хочу цього розібратися. Постійно думаю про це. Мрію і сподіваюся викликати примару щастя…

Вам доступні будь-які засоби зв'язку, але при цьому ви всі дуже самотні.

Скільки сумуй у цьому глибокому мовчанні кімнати, де ти живеш сам!

Ось ти уявляєш, як це - прокинутися в темряві, в тузі, на самоті, коли тебе нікому обійняти, і раптом побачити, що все на світі такі ж?