Очі в неї були благаючі, скорботні, мокрі, ненависні, втомлені, тривожні, розчаровані, наївні, горді, зневажливі і все одно блакитні.
— Бачиш, ці люди йдуть. Чому б тобі не приєднатися до них?
— Але люди не розлучаються через безглуздий футбол! Побудь дівчиськом хоч п'ять секунд!
— Усього? Гаразд... Раз... справа не в безглуздому футболі, два... ти дурень, три, чотири, п'ять... час вийшов!
А потім, коли вже час прощатися, раптом пробивають емоції. Ми стримуємо сльози, але вони все одно ллються, тільки всередині, під нашими обличчями. Її дитячий сміх – більше я його не почую. Той, другий, слухатиме його замість мене, якщо їй з ним весело. Ганна стала чужою. Ми розлучаємося, щоб йти різними шляхами, кожен у свій бік.
Я втішаю себе принаймні тим, що все це було лише грою моєї уяви і крім мене нікому не завдало шкоди.
Наша дружба міцніша за будь-який ланцюг. Вона не залежить від наших слів та вчинків. Вона міст над прірвою, теплий плед у холод. Навіть відстань її не зламає. Ти зберігаєш моє серце. А я твоє...
Остання ця справа — лаятися з жінкою, від якої йдеш.
- Мені було добре.
- Правда? БУЛО добре чи й зараз добре?... А якщо й зараз добре, навіщо розлучатися?
Кожен чоловік, знаєте, може добитися жінки, який тільки забажає, варто лише постаратися, це невелика хитрість ; але тільки чоловік, який поважає жінку, може розлучитися з нею, не принижуючи її.
Чому ми не закохуємося щомісяця у когось нового? Тому що при розлуці нам довелося б втрачати частинки власного серця.