Він пішов, а не покинув. А це дві різні речі.

Нас відвідують ангели, але ми дізнаємося їх лише після того, як вони відлітають геть.

«Я втратив мою росинку», — скаржиться квітка ранковому небу, яке втратило всі свої зірки.

Дивитися на тебе, не маючи змоги доторкнутися, — найгірше з покарань, відчувати твою близькість і не сміти притиснути до грудей, стиснути в обіймах — нестерпно жорстоке катування. Ти дивишся, не відводячи погляду, але не дозволяєш наблизитися, наче час обіймів минуло, твоє життя пішло іншим шляхом і мені в ньому немає  місця.

Надбезглуздіше слово:
Розлучаємося. — Одна зі ста?
Просто слово в чотири склади,
За якими порожнеча.

Але найважче — знати годину розлучення та пройти через нього. Адже інакше все було б потім лише мукою, і уламками, і злощастям... Того, хто, знаючи час, йде йому назустріч, дрібниці буднів рятують від смерті. Та й що путі чинити опір — сьогодні я відпускаю тебе… а не зроби я цього, ти все одно завтра підеш… Не позбавляй мене права на цей жест, єдиний… і останній…

Люди кажуть:«Що робиться — все на краще» переважно ці люди — жінки, переважно ці жінки — ті, кого покинули чоловіки. Чоловіки часто кидають жінок, по-англійському, не попрощавшись, а жінки прагнуть або вискочити заміж, або винести урок. Чому ми так поспішаємо перетворити конфуз на конфуціанство? Чи прагнемо ми винести урок, щоб вилікувати біль?

Виїжджати завжди набагато легше, ніж залишатися.

Розлюбити людину – це ще півбіди. Ти ще перестаєш любити все, що йому подобалося.

Коли її поряд немає  – люблю. Бачу – убити хочеться. Знаєш, що найдивніше? Я хочу, щоб вона  пішла, але я її ніколи нікуди не відпущу.