Ми взагалі, мабуть, дуже винні всі один перед одним. Але тільки при розлуці це відчуваєш. Потім - скільки ще залишилося нам цих років разом? Якщо й будуть ці літа ще, то все одно залишається їх дедалі менше. А далі? Розійдемося по могилах! Так боляче, так загострені почуття, такі гострі всі думки і спогади! А як тупи ми зазвичай! Які спокійні! І невже потрібний цей біль, щоб ми цінували життя?
Восени, ну минулої… я й подумати боялася тоді. І подумати боялася, що любов до тебе ослабне. Вона розгорялася все яскравіше та яскравіше. Чорт знає чому, ти був мені ближче, ніж будь-хто раніше.
Тільки в хвилини побачення і розлуки люди знають, скільки кохання таїло їхнє серце.
Якщо ти фізично не поруч, то завжди подумки зі мною. Наші думки – наш порятунок.
Про розлуки я могла б, здається, написати цілу книгу. Адже вони дуже різні: заморожуючі, коли згадувалися лише ці незустрічі. Бабині, коли смертельно хотілося, щоб ти був тут, поруч, як зараз, зараз же. Похоронні, коли зовсім, назавжди втрачаєш надію.
Людина повинна або взагалі не їхати, або взагалі не повертатися, адже після повернення ніколи не знаходиш того, що залишив, і впадаєш у розлад із собою.
Минулої весни
Пелюстки облетіли, але бачиш
Вишні знову в кольорі.
Ах, коли б і наша розлука
Виявилася квітам схожа!
... коли в розлуці багато думаєш про улюблених людей, але відвикаєш щогодини бачити їх, то при зустрічі відчуваєш деяку відчуженість доти, доки не скріпляться пута спільного життя.
Розлука навчила її любові — не тієї, що розколює, кидає з боку в бік, непроглядною, а чистою, справжньою, прихованою, прихованою.
Нехай летять і кружляють
пожовклі листя берези...
І одна я сумую,
Приходь і мене пошкодуй!
Ти пішов від мене,
І течуть мої гіркі сльози...
Я живу в темряві,
Без соління променів! Старий сад потемнів
Під холодним місяцем.
Горьких сліз осушити
Ти вже не прийдеш ніколи...
Скільки мрій та надій
Ти зруйнував холодною рукою,
Ти пішов від мене,
Ти пішов від мене назавжди.