Розлука та повернення — але чи повертаємось ми насправді? У мертвих є одна-єдина перевага перед живими, каже Ніцше: їм не доведеться більше вмирати.

Я не знаходжу собі місця. Надто повірила, що воно є, і ось тепер, коли цього місця не стало, жодне інше мені не підходить. У кільці його рук, поряд з ним біля монітора, у куточку його малюнків, у його серці, у його житті. Очевидний вихід – шукати собі місце над чужої, а своєму житті. Але її поки що не існує – без нього.

— Сем і я поїдемо в Бенвіль незабаром.
- Бенвіль-Каліфорнія, населення тридцять тисяч.
- Так.
- Візьми мене з собою, я худий, не займу багато місця. Доглядатиму Сема. Візьми мене з собою.

Лікар не раз помічав, що життя обходиться без підготовчих церемоній: з юнацьких років майже всі предмети його обожнювання зникали раптово, збільшені іншою прихильністю або, в кращому разі, поїхавши назовні з міста, переставши писати. Не смерть забирає в нас тих, кого ми любимо, навпаки, вона  їх нам зберігає, затримує в їх привабливій юності. Смерть - це сіль нашого кохання ; життя - ось від чого тане любов.

Краще б люди йшли відразу і назавжди, ніж віддалятися і вдавати, що все добре.

Люди, як на всіх вокзалах світу, поспішали... Вокзали... Чи є на землі ще такі місця, де відбувалося б стільки мовчазних людських драм, скільки їх щодня, щогодини відбувається на вокзалах?! Вокзали - німі свідки палких запевнень повернутися, які потім - поволі, непомітно - заростають травою забуття; клятв, на той час щирих, але з часом забутих, заглушених відстанню; втраченої віри в те, що було непорушним; свідки кохання, що горить, як смолоскип, а смолоскип цей, віддаляючись, тьмяніє, а потім і гасне зовсім; свідки розлука навіки, коли серце розривається від туги і болю, але після розлуки - пройдуть дні, можливо, роки - біль притупляється, і лише на серцізалишаються рубці, як після тяжкої хвороби.

Будувати здогади про відсутніх, яких любиш, значить піддавати себе тортурам.

... Іноді ми, лише розлучившись назавжди з тим, кого любили, відчуваємо, як сильне наше кохання.

— Мій колишній чоловік привчив мене чекати від чоловіків найгіршого.
- Ви у розлученні?
— Не те формулювання. Він мене кинув.
— Мене теж одного разу покинули.
— У вас також криза самооцінки?
— Чого я вартий, коли мене викинули, як брухт?
— І все чекаєш, раптом той, хто покинув, схаменеться і покличе назад. Обіцяють, що біль вщухне. З часом. А насправді все болючіше.
— Знаєте, що потрібне?
— Ну, і що нам треба?
- Треба випити. Як слід напитися.

Людина живе і прив'язується невидимими нитками до людей, які її оточують. Настає розлука, нитки натягуються і рвуться, як струни скрипки, видаючи похмурі звуки. І щоразу, коли нитки обриваються у серця, людина відчуває найгостріший біль.