Прощавай, єдино кохана, назавжди втрачена!

Прощання у поїзда, що відходить, – одна з найважчих речей на світі.

Це дивно, Моллі, любов залишається в серці, її можна забрати із собою. До зустрічі...

У кожному прощанні є частка смерті; різниця лише у надії на поверненні.

Вибач мені і якнайшвидше забудь. Я тебе покидаю навіки. Не шукай мене, це марно. Я стала відьмою від горя та лих, що вразили мене. Мені пора. Прощай. Маргарита.

Я не люблю тебе більше, і люблю тебе навіки. Я не хочу більше тебе, але не можу без тебе обійтися. Здається, тільки одна небесна блискавка могла вилікувати мене, знищивши. Прощай, залишайся, їдь, але тільки не кажи, що я не страждаю. Тільки це одне може змусити мене ще більше страждати, моє кохання, моє життя, моє серце, мій брат, моя кров, - йди, але убий мене, йдучи.

Іди. Я знаю, що потрібне. Це завжди так, що ті, хто потрібний, з ким міг споріднитися, кого розумієш, йдуть.

... у серці ранкових вітань та полуденного сміху лежить невідворотність прощання.

— За нашою балаканею я так і не встиг попрощатися з цим містом.
— Виїхати — це й є попрощатися. Навіщо якісь додаткові церемонії? Я раніше весь час намагався відчути щось особливе, залишаючи те чи інше місце. Коли був зовсім молодий і дурний, навіть вірші щоразу писав з такого приводу... А потім раптом зрозумів, що будь-який від'їзд — це вчинок цілком самодостатній.

— Напевно, зрештою, все життя — це низка розлучень, але найбільше буває, якщо з тобою навіть не спромоглися попрощатися.