Ніколи не повертайтеся туди, де ви були щасливі. Поки ви цього не робите, все залишається живим у вашій пам'яті. Якщо ви опиняєтеся там знову, все руйнується.

«Геть з очей моїх!..» — послухаюсь я одразу,
«З серця геть!..» — і серце байдуже,
«Забудь зовсім!..» — Ні, цьому наказу
Не може наша пам'ять бути слухняною.

Дивна все-таки річ наша пам'ять! Будь-яка фігня застряє в ній назавжди. А ось такі важливі речі, як перша в житті серйозна розмова з по-справжньому коханою дівчиною, чомусь вивітрюється з голови.

Я зрозуміла, що люди забудуть, що ти сказав, люди забудуть, що ти зробив, але вони ніколи не забудуть, що ти змусив їх відчути.

Пам'ять — дивна художниця: вона  підновлює фарби життя і стирає сірі відтінки, зберігаючи лише найяскравіші кольори та виразні силуети.

Одна людина такої ні знати, ні пам'ятати не може. А родова пам'ять крові вона  все зберігає.

Пам'ять узагалі дивна штука. Здавалося б ця подія залишиться з тобою назавжди, але минає якийсь час і ти бачиш її, як через каламутний ілюмінатор. Якісь фігури на секунду виникають з небуття і зникають, і ти не встигаєш побачити їхні обличчя. Або зосередившись ти бачиш одну людину та її обличчя, але події навколо занурюються в сутінки.
І ця внутрішня гра світла стає другою біографією, реальнішою, ніж зовнішня. Тому що кожен такий світловий спалах перемагає час, показуючи, що його немає.

Все існує, доки хтось про це пам'ятає.

Дивовижно влаштована людська пам'ять. Адже ось, здається, і недавно все це було, а тим часом відновити події струнко і послідовно немає  жодної можливості. Випали ланки із ланцюга! Дещо згадуєш, прямо так і загориться перед очима, а інше розкришилося, розсипалося, і тільки одна потерть і якийсь дощ у пам'яті.

Наша пам'ять – дуже дивна штука. Така величезна шафа з ящиками, забита чим попало. Зайві знання, марна інформація, маячні думки забивають цю шафу зверху до низу. А чогось дійсно важливого не розкопати, хоч трісну…