Не можна піддаватися ностальгії, інакше потонеш у хиткіх пісках минулого.

Наскільки все було б простіше, якби люди винайшли легкий хірургічний спосіб видалити з пам'яті всі помилки та сумні спогади, залишивши лише одні добрі та радісні. Але поки що цей щасливий день не настав, що ж робити? Взяти на озброєння стару перевірену філософію«вибач і забудь»? Але якщо з прощенням ще якось можна впоратися, то чи може людина змусити себе забути, чи можна по-справжньому пробачити, якщо не вдається забути?

Пам'ять — гарна штука, якщо не маєш справи з минулим.

— Я вас ніколи не забуду.
— Ти славно сказав, але цьому не бувати, не таке влаштоване життя. Ти забудеш.
— Ніколи не забуду. Що-небудь та придумаю, а тільки ніколи вас не забуду, — сказав він.

Ніхто з нас не знає, що він може забути і що ні. Усі ми маємо забути багато. Інакше ми з таким самим успіхом можемо залишитися тут і померти.

Якщо ці фотографії мають сказати щось важливе для майбутніх поколінь, то ось це саме: я був тут; я існував; я був молодий, щасливий і комусь був такий потрібен у цьому світі, що він мене сфотографував.

– Наша пам'ять складається наполовину з власних спогадів, наполовину – з пам'яті суспільства, в якому ми живемо, – продовжував Тенґо. – І ці половинки дуже тісно взаємопов'язані. Колективна пам'ять суспільства і є його історія. Якщо її вкрасти чи переписати, замінити на протез, наш розум не зможе нормально функціонувати.

Щоб уславитися мудрецем, достатньо й одного вислову, якщо воно запам'ятається на віки.

Розум забуває щось неспроста.

Всі скаржаться на свою пам'ять, але ніхто не скаржиться на свій розум.