Ми пили чай уприкуску з листопадом,
Заплакали разом зливою.
О, Осінь - ти душі моєї втіха!
Багатий душею, хто восени народжений...
Щасливим можна бути будь-якої пори року. Щастя — це взагалі такий особливий п'ятий сезон, який настає, не зважаючи на дати, календарі і таке інше. Воно як вічна весна, яка завжди з тобою, за тонкою скляною стінкою оранжереї. Тільки стіна ця так дивно влаштована, що іноді її непрошибити і з кулемету, а іноді вона зникає — і ти провалюєшся в цю оранжерею, на це щастя, на цю вічну весну. Але варто тобі забути, як приходить сторож — і видворяє тебе надвір. А на вулиці все строго за календарем. Зима — то зима. Осінь - так осінь. Звичайна весназ авітамінозом та заморозками - так звичайна весна. Але оранжерея нікуди не зникла, в неї можна повернутися будь-якої миті, головне — повірити в те, що скляна стінка зникла, без удавання, без показної бадьорості і довгої підготовки, мимоволі, щоб вона й справді зникла.
Вже осінь. А восени не слід залишатися однією. Пережити осінь і так важко.
В останніх числах вересня
(Негідною прозою кажучи)
У селі нудно: бруд, негода,
Осінній вітер, дрібний сніг.
І знову вогкий морок опановує нами, -
Де літньої ясності жива синьова?
Ми завтра зиму чекаємо, вчора померло літо.
— Я не хворий,— сказав полковник. — Просто в жовтні я почуваюся так, ніби мої нутрощі гризуть дикі звірі.
Осінь - це друга весна, коли кожен лист - квітка.
Айстри осінні, сумуй квіти,
Тихи, задумливі ваші кущі;
Тихо гойдаючись, сумно схиляєтеся
Восени пізньої до землі. Сад весь обсипався, все відцвіло...
Листя зав'яле вдалину рознесло...
Лише самотні айстри осінні
Чекають даремно весни.
Настала та чарівна осіння пора, коли весь ліс неначе поринув у кольорові сни. Все навколо палахкотіло золотисто-жовтим, червоним і апельсиново-оранжевим. Лісові стежки були усіяні шелестливим листям — ніби осінній листоноша впустив десятки яскравих паперових листів.
У роздумах сумних,
Рветься думок втікачів...
Ах, в якому пишному оздобленні
Вийшла осінь на берег річки Наміда,
Де листя слізних кленів ріде...