Її обличчя виражало всю чарівність лопати для снігу.

Обличчя її не можна було назвати миловидним, як обличчя Ернестіни. Не було воно й красивим — за естетичними мірками та смаками якоїсь епохи. Але це було обличчя незабутнє, трагічне. Скорбота виливалася з нього так само природно, незамутнено і нескінченно, як вода з лісового джерела. У ньому не було ні фальші, ні лицемірства, ні істеричності, ні вдавання, а головне — ні найменшої ознаки безумства. Безумство було в порожньому морі, у порожньому горизонті, у цій безпричинній скорботі, немов джерело саме по собі було чимось цілком природним, а неприродним було лише те, що він виливався в пустелі.

Він дивився на її обличчя, що затулив весь світ, вдивлявся в нього і розумів, що тільки фантазія закоханого може знайти в ньому так багато таємничого. Він знав – є більш прекрасні особи, розумніші й чистіші, але він знав також, що немає на землі іншої особи, яка мала б над ним таку владу. І хіба не він сам наділив його цією владою?

- Ти ніколи не казав, що з твоїм обличчям?
— Ну, хлопець ухилився вліво, а я пішов праворуч. Знаєш, як буває?
— І що ж було, коли ти пішов праворуч?
— Я блокував його удар своїм обличчям.

Вона не вирячиться, це в неї обличчя таке.

Веселе вираз обличчя поступово відбивається і внутрішньому світі.

Я ніколи не побачу свого обличчя, тому що моя особа не там, де я думаю. Моє обличчя існує лише в очах інших.

Обличчя людини – це приладова дошка з індикаторами.

Бог дав нам обличчя, але свій рот  ми робимо самі.

Вік ні про що не каже. Як серйозна особа не говорить про наявність розуму.