— Не довіряй тому, що вийшло з моря.
- Ми вийшли з моря.

Моря та океани – наші віддані слухачі.

Я знаю, дівчинко моя, від деяких спогадів хочеться якнайшвидше звільнитися. Забути, як страшний сон. Але кожна з нас має такі рани, які довго можуть кровоточити, будити ночами. І тут не варто панікувати, шукати знеболювальні. Варто лише набратися терпіння та чекати, коли час підбере тобі ліки. Для кожного вона різна. Для когось – нове кохання, для когось – дитина, а для когось… хоча б море. Якось ти опинишся біля моря, і воно занесе на своїх хвилях біль спогадів. У кожного з нас своє море.

... я раптом зовсім несподівано розумію, чим пахнуть наші сльози. Морем. Виходить, воно всередині кожного з нас?

Коли настає ніч, на цьому морі відбувається диво: біля самого горизонту воно обривається, даючи вихід у відкритий космос.
Якщо в цей час сісти на човен і доплисти до краю, достатньо буде зробити лише один крок  і ти зможеш злетіти, і дна під твоїми ногами вже не буде. Тільки нескінченна висота.
Це стане твоїм останнім польотом, повним безмежної свободи, перед тим, як твоє тіло перетвориться на палаючий клуб газу, що дає іншим людям світло надії.
Я сиджу на цьому березі годинником і спостерігаю за зірками, які чекають народження новоїзірки.

Ось чого їй так бракувало — моря, її великого сусіда протягом двадцяти п'яти років, моря з його солоним повітрям, його гнівними поривами, його рокітливим голосом, його могутнім подихом, моря, яке щоранку бачила зі свого вікна в Тополях, яким дихала вночі і вдень, яке постійно відчувала біля себе і, сама того не усвідомлюючи, полюбила як живу людину.

Місяць хвилює море, як жінку.

Я хочу побачити море. Я хочу дихати до запаморочення цим повітрям, густим від водної гладі, що мірно здригається, від криків птахів, пронизливих, як останнє одкровення Бога. Я хочу лежати на мокрому прибережному піску, без одягу, без минулого, без майбутнього і курити в сире небо, посміхаючись неймовірній свободі кожного руху вітру, дивовижною рибою, що струмує по шкірі. Я хочу збирати різнокольорове каміння і стирати з обличчя бризки води, не розплющуючи очей, не будячи душі, майже не існуючи, майже ставши частиною навколишнього, що рухається, мінливого, вологого, солоного, такого чужого і такого зрозумілого. Я хочу загубитися в ласці хвиль, я хочу забути себе самого і просто плисти. Туди, де життяфарбується м'яким світлом сонця. Я хочу сидіти на самій кромці води, на цій тремтливій грані між фантазією та реальністю, ніжністю та жорстокістю, людиною та... морем.

Плавання під вітрилом - це велике мистецтво промокнути наскрізь і підхопити застуду, добираючись у потрібне місце повільніше за всіх і за найбільші гроші. І все ж, якщо океан у тебе в крові — а морська вода і сіль майже ідентичні за хімічним складом, ти нічого не зможеш вдіяти: виходитимеш у море незалежно від того, скільки це тобі обійдеться і яка погода і сила вітру.