Голос з минулого, він нагадує про знайомі дотики, тепле дихання у твого вуха, про пристрасть, що вражає, як удар блискавки. Хто з нас встоїть, почувши цей голос о третій ранку? А може, згадаєш про цей заклик, коли прокинешся опівночі, розбуджений чиїмось плачем, і виявиться, що ти плачеш сам, сльози ллються по твоїх щоках, а ти навіть не помітив, що вночі тобі наснився поганий сон.

Я не маю  часу. Я не маю  часу турбуватися через те, як це сталося. Сталося – і сталося.

Нас усіх переслідують привиди минулого, Ватсон, що затьмарюють нам сонячні дні.

Адже жінка, яка чекає на дитину, живе швидше майбутнім, ніж минулим.

Все добре, все добре... Боже мій. Світла звична юдоль. Але розболілося знову минуле, і не минає цей біль.

Думка про золотий вік подібна до всіх народів і доводить тільки, що люди ніколи не задоволені сьогоденням і, з досвіду маючи мало надії на майбутнє, прикрашають незворотне минуле всіма кольорами своєї уяви.

Але як би там не було, минулого не повернути. Розпаковані товари обміну не підлягають. Залишається жити з тим, що є.

Іноді єдиний спосіб йти далі — зрозуміти, що заважало тобі в минулому. Потрібно подолати всі перешкоди, хіба що страшно це не було. І тоді ви зможете зрозуміти, що можна зробити крок далі, ніж вам здавалося.

Ти почуватимешся чужим, де б ти не був. Це почуття не пройде. І будь обережний - ні з ким не зближайся, це завжди погано закінчується. Чи бачиш, минуле не хоче, щоб його змінювали. Деколи навіть можна відчути, як воно пручається. Серйозно! Чим ближче до того, щоб щось змінити... Це важко описати, але... ти зрозумієш. Якщо зробиш щось серйозне, якщо матимеш минуле, то минуле поимеет тебе.

Не можна брати минуле із собою. І не можна озиратися, це стомлює і веде до загибелі. (Не брати з собою нічого з колишнього життя. Нічого! І не озиратися - від цього тільки втомлюєшся і втрачаєш сили.)