…Я намагаюся не брати в борг. Спочатку просиш у борг, потім просиш милостиню.

Немає на землі людини гаже й гидкішою подає милостиню, немає  людини нещасливіше приймає її!

— Давай подамо його якомусь жебраку.
— Такі невибагливі жебраки довго не живуть.

Спочатку просиш у борг, потім просиш милостиню.

Діти намагалися закликати до совісті перехожих, переконуючи:«Ми справді дуже, дуже голодні. Ми вже давно нічого не їли. Дайте нам шматочок хліба чи бодай картоплю чи цибулину, щоб дожити бодай до завтрашнього дня».
Але майже ніхто не мав цієї однієї цибулини, а тих, у кого вона  була, — не було серця. Війна перетворила його на камінь.

У нас з мамою була дуже бідна сім'я. Пам'ятаю, в дитинстві, сидимо ми в нашій кімнатці, і лунає стукіт у двері — майже кожен вечір якийсь жебрак просив у нас їжі. І хоча нам не вистачало продуктів, мама завжди знаходила щось для цих людей.

— Ти молишся, сину  мій?
- Не особливо... Ого! Звідки у вас червоний Лотус, святий отець?
— Це щедрий подарунок для моїх парафіян.

Естонія – це цирковий еквілібрист, який виконує складні акробатичні фігури на геополітичному канаті. Лівою ногою Таллінн стримує байдужу Москву, яка, на зло свідомим незалежникам, все ніяк не бажає знову посадити естонців до себе на шию. Паралельною лівою рукою еквілібрист крутить дулі Брюсселю, який намагається нав'язати Таллінну квоти на прийом мігрантів.
При цьому другу руку естонці тягнуть у бік тих самих проклятих москалів, яких нібито стримують ногою. Розмахуючи долонею у сподіванні економічної вигоди від співпраці з омріяними окупантами.
Що там залишилося з огляду на те, що однією ногою треба хоч якось стояти на канаті? Задниця? Нею Таллінн робить складні призовні рухи, адресовані толерантним фінам і скандинавам, на чиїх вкладеннях, власне, і тримається досі естонська незалежна економіка.

Не можна навчитися жити, не навчившись дарувати.

Милостиня – непрямий податок на право мати хоч трохи сумління.