Занадто захоплюватись чужими історіями шкідливо. Можна на все життя залишитись глядачем і так і не створити свою власну.

Книжки – це ноти, а бесіда – спів.

Нова книга - це ущелина, в яку я ніколи не заходив, але яка вже розступається переді мною, манячи в туманну далечінь.

Якщо читач може здогадатися, як скінчиться книга, її не варто й писати.

— І яка вузькість кругозору, лише найнижче в природі людини!
— Я говорю про великі і вічні зв'язки, які пов'язують усіх до одного, адже всі ми їмо, випорожнюємося, згуртовуємося і вмираємо.
— Але ж ми ще й любимо. Будуємо міста, пишемо музику, складаємо вірші — чому б не написати і про це?
- Я белетрист, а не мораліст.
— Чи не це завдання художника — людину ушляхетнити?
— Це ваше завдання, абат. А чи не моя.

Коли немає  друзів, з якими можна побалакати, книжка завжди готова з тобою поговорити, піднести тобі якусь приголомшливу новину, розквітнути злегка набридле життя дивовижною картинкою.

Основна різниця між літературою та життям у тому, що у книгах відсоток самобутніх людей дуже високий, а тривіальних — низький; у житті все навпаки.

Читання є приватне, портативне, загальнодоступне, щоденне щастя для всіх і задарма.

— Я ненавиджу їсти на самоті.
— Є з книгою — це не значить на самоті.

У мене викликає смуток, що безповоротно пішла епоха листів з її численними ритуалами: неквапливим писанням та виправленням написаного, заклеюванням конверта мовою, ходінням до поштової скриньки та довгим очікуванням відповіді. Листування електронною поштою – менш одухотворене заняття.
Чи можливо уявити геніальних Ф. М. Достоєвського, Л. Н. Толстого, А. П. Чехова, А. С. Пушкіна годинами, що просиджують в Інтернеті? А їхніх персонажів? Який би розпал пристрастей був у Дмитра Карамазова, Тетяни Ларіної, Євгена Онєгіна, якби людські почуття не захоплювали їх цілком, якби наші улюблені літературні герої спілкувалися в«АйСі-Кью» або в«Однокласниках», а не виношували почуття у своїй душі і не плекали їх, як малих дітей.