Mein Aug' ist trüb,
Mein Mund ist stumm,
Du heißest mich reden,
Es sei darum! Dein Aug' ist klar,
Dein Mund ist rot,
Und was du nur wünschest,
Das ist ein Gebot. Mein Haar ist grau,
Mein Herz ist wund,
Du bist so jung
Und bist so gesund. Du heißest mich reden,
Und machst mir's so schwer.
Ich seh' dich so an
Und zittre so sehr.
Вона не зуміла зрозуміти жодного з двох чоловіків, яких любила, і тепер втратила обох. У свідомості її десь таїлася думка, що якби вона зрозуміла Ешлі, вона б ніколи його не полюбила, а от якби вона зрозуміла Ретта, то ніколи б не втратила його.
Початок любовних історій дивний і парадоксальний. Обидва відчувають страх, бояться зізнатися в тому, що думають лише один про одного. Вони готові віддати себе цілком, але при цьому бережуть сили, заощаджують щастя, не бажаючи його витрачати. Новонароджене кохання безрозсудне і вразливе.
Занурена в холодний егоїзм, як і всі старі люди, котрі відлюбили у свій вік і чужі справжньому.
Японські тривірші, хокку дивують своєю нерозбірливістю. Ці вірші не«ростуть із сміття», а залишаються із ним. Їм все одно про що говорити, тому що важлива не картина, а погляд. Хоку не розповідають про те, що бачить поет, а змушують нас побачити те, що видно без нього. Ми бачимо світ не таким, яким він нам видається, і не таким, яким він міг би бути, і не таким, яким він мав би бути. Ми бачимо світ таким, яким він був би без нас. Хокку не фотографують момент, а висікають на камені. Вони припиняють хід часу, як зупинений, а не зламаний годинник.
Пряний вечір. Гаснуть зорі.
По траві повзе туман.
Біля тину на косогорі
Забілів твій сарафан. У чарах зоряного наспіву
Обомліли тополі.
Знаю, чекаєш ти, королева,
Молодого короля.
Коли запитають:«А що ви, власне, можете пред'явити»? І жодні зв'язки не допоможуть зробити ніжку – маленькою, душу – великою, і серце – справедливим.
Любовь... — повторила она медленно, внутренним голосом, и вдруг, в то же время, как она отцепила кружево, прибавила: — Я оттого и не люблю этого слова, что оно для меня слишком много значит, больше гораздо, чем вы можете зрозуміти, - і вона глянула йому в обличчя. - До побачення!
Якось, творячи над сплячим святе чаклунство кохання, Заренка раптом відчула, як у ній найглибше, тяжко і чудесно-тривожно, ворухнулося щось живе, але не її. Причаївшись, жінка прислухалася до великого скоєння: це, кручена в диханні душа коханого проникла в її серце і оживила плід, якому призначено бути продовженням і відродженням Доброги... І Зарінка лежала, прислухалася до себе, до того, хто з'явився в ній, і до гримучого моря.