Якось, коли він був дитиною, згасла електрика, і його мати відшукала і запалила останню свічку. Ця коротка година, поки горіла свічка, була годиною чудових відкриттів: світ змінився, простір перестав бути величезним і затишно зімкнувся навколо них. Мати і син сиділи вдвох, дивно перетворені, щиро бажаючи, щоб електрика не включалася якнайдовше.
Діти зараз так багато знають, що дуже рано перестають вірити у фей.
Діти військкомів завжди з плоскостопістю народжуються!
Ми дорікаємо дітям за жорстокість, але ми стільки років підвищували жорстокість у подвиг, якщо нам здавалося, що вона для користі справи. Ми вимагаємо від них співчуття, але хіба ми не переконували всіх, що жалість принижує, і не виправдовували нещадність в ім'я великої мети?... Минуле мститься нам у наших дітях.
Старі та діти вміють жити. Ці хлопці, які стоять на різних полюсах життя, веселяться, як ніхто інший. Їм байдуже, що думають оточуючі.
Уявила, що у мене твоя дитина, і я обіймаю її, і всі ми разом. Жах, так? У мене важкий випадок цієї брудної, огидної, смердючої штуки під назвою кохання…
Кожна дитина вважає, що її батьки — найкращі, найрозумніші, найсильніші люди у світі.
У житті може статися будь-що, але коли на руках матері вмирає її дитина, це важко виправдати фразами«що не робиться, все на краще» або«значить, так має бути».
Коли пишеш роман про дорослих, точно знаєш, де зупинитися, — на весіллі; але коли пишеш про дітей, доводиться ставити останню крапку там, де тобі зручніше.