У перші роки життя дитини ми вчимо її ходити та розмовляти, а потім вимагаємо від неї сидіти та мовчати. Із цим щось не так.

Батьки ненавидять, коли діти починають жити своїм життям. Це означає, що ми стаємо просто глядачами.

Чим старше ми стаємо, тим менше у нас невинності.

Таємниця та брехня – це те, що ми приймаємо, ставши дорослими.

... я, вже по-чоловічому малодушний, чинив так, як усі ми, дорослі, чинимо побачивши несправедливості і образи: я від них відвертався.

Тепер їй не було чого уявляти себе королевою — вона  стала нею насправді. Вона  виросла і виявила, що дорослими стають зовсім інакше, ніж у дитинстві. Тоді їй уявлялося, що одного прекрасного дня людина відкладає ляльки та іграшки і каже:«Все, я вже дорослий». Тепер вона  зрозуміла, що колишні захоплення не зникають в одну мить, вони просто згасають все більше і більше, поки пил часу не приховає під собою яскраві фарби дитинства.

Може, тому що я старший брат, але знаєш, для мене ти завжди був сопливим пацаном, якого я наставляв на правдивий шлях. А тепер ми знаємо, що ти виріс. Ти подорослішав настільки, що повірив у мене. Повірити в тебе — найменше, що я можу зробити.

Просто шкода, що, дорослішаючи, люди втрачають ілюзії і не залишаються тими чарівними маленькими істотами, якими вони були у дитинстві.

- Тобі треба подорослішати!
- Я вже подорослішала, тепер просто старію.

Коли мама відпускає сина, з нею відбуваються таємничі речі. Вона  «отримує» назад чоловіка, який поділяє її принципи, знає її недоліки, приймає її слабкості дбає так, як жодна інша людина. Він її син, а вона мати. І це чудово як саме життя.