Її губи.
Вони ліниво ковзають поверхнею моїх власних губ, і не думаючи пірнути глибше, ніяким сертифікатом по дайвінгу тут і не пахне, про запахи взагалі не йдеться. Її губи - не солоні і не солодкі, в них немає ні гостроти, ні гіркоти, з тим самим успіхом можна було б цілуватися з пластиковим стаканчиком. Напевно, це найдивніший поцілунок у моєму житті, сам факт його існування безглуздіший, у ньому немає і натяку на світле майбутнє, на прогулянки під дощем, на зім'яті простирадла та каву вранці, на покупку гірського байка, дигерство та відвідування релігійних святинь Ближнього та Середній Схід. В ньомунемає і натяку на одкровення про колишніх коханців, дитячі хвороби і юнацьких фобіях,«я так хочу тебе, ліфт - найкраще місце, тільки не забудь про гумки» - зовсім не той випадок. Зовсім не той поцілунок.
Зовсім не той. І все ж, все ж таки...
Мені страшно подумати про те, що він колись скінчиться.
У нас є дива. Але ми такі, які є. І це нормально.
У кожного з нас є свої незбагненні дива, сховані в схованках душі, і вони чекають тільки сприятливого випадку, щоб прорватися назовні.
Знаєш, я раніше гадала, що ти дивний. А тепер розумію, що всі дивні, крім тебе...
Ця людина поводилася дуже дивно. Він ніколи нічого не читав: ні газет, ні журналів, ні книг, не ходив ні в кіно, ні в театр, ні в музеї, ні в катинні галереї.
Горе від втрати коханої людини штовхає багатьох на дивні дії.
Людська пам'ять – дивна річ. Вона вперто зберігає те, що хочеться якнайшвидше забути.
— Ти якийсь дивний…
— Вибач…
— Ні, це був комплімент.
В мене дивний організм. Я не пам'ятаю нагоди, щоб робота втомлювала мене. Зате неробство мене виснажує.
Але багато дивних речей вдається пояснити, якщо по-справжньому вдуматися в їх причини.