Він знав, як катехизис, як десять заповідей солдата, які вселяють унтерами новобранцям, що будь -яка війна священна, кожен воює на захист цивілізації і завжди комусь необхідно кудись просунути якісь форпости. Він знав, що газети це ті ж унтери, тільки для цивільних.
Просто дивно, наскільки це марно, — грати на трубі, коли навколо вирує війна.
На цей раз мені для різноманітності доведеться викуповувати своє життя грою на роялі.
Саме ті люди, які прокидаються рано вранці, і несуть світові війну, смерть і голод.
Я не пацифіст. Вважаю, що є час воювати і час зупиняти війни. Думаю, важливо зрозуміти різницю. Неможливо, щоб усі взялися за руки та заспівали. Конфлікти все одно будуть. Питання лише у тому, наскільки вони справедливі. Наприклад, Друга світова війна. Тоді був явний агресор, і наші країни мали об'єднатися, щоб разом із ним боротися. Коли фашисти були під Москвою, неможливо було бути пацифістом. То був час воювати.
— Коли я бачив тебе востаннє?
- Два тижні тому.
— Та я не про те. До цього.
— П'ять років тому… Тоді я була напівголодною та зовсім розгубленою.
- А тепер?
— Тепер я теж голодна, але сповнена рішучості.
Опівдні я у П'ясечному. Місцевий ліс уже зайнятий росіянами. Буквально за кілька десятків метрів майорить радянський прапор із серпом і молотом. Думати не хочеться, що було б, якби росіяни вирішили вислати розвідку в цей район. Ми дуже добре розуміємо, що таке цілком можливе.
[...] Річка служить державним кордоном - за нею безодня, прірва. Якщо росіяни надумають наступати, піти не встигнемо, транспорту в нас ніякого. може, ми цапи-відбувайла, спеціально віддані на заклання російським на випадок нашого вторгнення? Подібні речітраплялися у Польщі. [...] Ми мирно відсипаємось. Навіть бойову охорону не виставили. До чого? Все одно — чого бути, того не оминути.
[...] Минулої ночі на нашому березі були помічені росіяни, буквально за два кроки від того місця, де ми розташувалися. Судячи по слідах на піску, це була група людей щонайменше двадцять. в яку ж заваруху ми вплутуємося! Невже доведеться в них стріляти!
Ми виправдовуємо необхідністю все, що ми робимо. Коли ми бомбимо міста – це стратегічна необхідність, а коли бомбардують наші міста – це мерзенний злочин.
Дядько Аргайл мені розповідав, що неможливо встояти проти важкої кавалерії.