Ми взагалі, мабуть, дуже винні всі один перед одним. Але тільки при розлуці це відчуваєш. Потім - скільки ще залишилося нам цих років разом? Якщо й будуть ці літа ще, то все одно залишається їх дедалі менше. А далі? Розійдемося по могилах! Так боляче, так загострені почуття, такі гострі всі думки і спогади! А як тупи ми зазвичай! Які спокійні! І невже потрібний цей біль, щоб ми цінували життя?
... якщо ти наведеш десять ситуацій, коли почуваєшся винною, у всіх випадках це виявляться приклади твоїх вимог до людей.
Кожному з нас випадає шанс стати цапом-відбувайлом. Взяти провину він.
Хіба я вчинив злочин проти природи, коли моя власна природа таким чином здобула спокій і щастя? Якщо я був таким, яким був, то виною тому моя кров, а не я. Хто виростив кропиву у моєму саду? Не я. Вона росла там сама по собі з часів мого дитинства. Я почав відчувати її кровожерливі укуси задовго до того, як зрозумів, чого це призведе. Хіба я винен у тому, що коли намагався приборкати свою пристрасть, чаша терезів з розумом виявилася занадто легкою, щоб урівноважити чуттєвість? Чи моя вина, що я не зміг заспокоїти свої бурхливі почуття.
І найжахливіше, що терзало його щогодини, позбавляючи сну, забираючи фізичні та душевні сили — це свідомість величезної провини перед рідними.
Я все зробив правильно, а вона померла! З якого дива мені від цього буде легше?!
Найбільше ми незадоволені іншими, коли незадоволені собою. Свідомість провини робить нас нетерпимими.
Ти подивися, що наробили тут шість мільярдів людей. А всю провину звалили на мене.
Тільки не кажи, що ти не винний. Це ображає мій розум.