Щовесни, коли набухають нирки, груди мої дихають повніше, схоже, що мої почуття розквітають, тягнуться до світу, і в травні мені вже важко впоратися з собою: ех, стрибнути б вище, до неба, збити маківкою парочку зірок!

— Як ви думаєте, на що перетворюється сніг, коли тане?

— Звісно, ​​у воду.

— Неправильно! Він перетворюється на весну.

Коли я верещала, що знову закохана, мама зітхнула.

День був сонячний і вітряний, такий день, коли можна зайти за ріг будинку, сховатись від вітру, притиснутися спиною до трішки зігрітої сонцем стіни та відчути всім серцем радість приходу весни та тепла… Стояти, жмуритися та посміхатися.

Ось чому, чому в квітні завжди здається, ще трошки і все нарешті буде добре. І в травні, коли починають цвісти вишні, здається: так—так—так, ось—ось—ось, воно, воно, ще трохи — і... І! Невідомо що, незрозуміло як, невідомо навіщо, але буде—буде—буде, збудеться, і тоді почнеться справжнє життя, зараз і уявити неможливо, яке воно тільки сумувати від того, що ще не почалося.

Кінець весни не означає, що почалося літо.

Буває, щось не клеїться, погано виходить, і водночас відчуваєш щось хороше. Згадаєш про хороше і зрозумієш: це весна.

Любов моя, осінь. Коли приходить знання і спокій, весна дратує, настав час занепокоєння, і я чекаю вересня.

Якщо і є щось прекрасніше, ніж весна, то це юнацька любов.
(Прекрасніше весни буває тільки перше кохання.)

Як непомітно, день за днем
​​Рік пролітає.
Ось уже й березень за лютим
Скоро розтане.
Наче вчора крейда пурга,
Вили хуртовини.
А на полях уже снігу
Раптом потемніли.