Все можна пережити в цьому житті, поки є навіщо жити, кого любити, про кого дбати і кому вірити.

І чому ми уважніше вдивляємося в ближніх і починаємо по-справжньому цінувати їх тільки коли доля готується розлучити нас навіки?... Чому тільки біля останнього краю згадуємо все недомовлене, спохваляємося про доброту та участь, яких не виявили, доки часу було в достатку?... А якщо нещастя все-таки не відбувається, чому ми тут же забуваємо власні гарячкові обітниці і починаємо поводитися як і раніше?

Якщо вам довго не дзвонять родичі чи друзі, значить у них все гаразд.

Поки навколо сяє листопад, вітер
колихає золоту річку. На це листя страшно наступати, а більше нікуди. Ще встигнемо перезимувати і в бруд втоптати безневинність білого снігу. А страшно як — коханих зраджувати, а більше нема кого. Весна прозора. Шовк - її вбрання. Клянися, що розлучаємося не навічно. Страшнішого немає  — надію втратити, а більше нічого. Дозріло літо, як заборонений плід, і яскраво-червоне світло сліпить очі під віками.












Молитися страшно. Богу – не зрозуміє.
А більше нема кому.

Близькими людьми не можна розкидатися. Тому що зрештою можна залишитися одному.

— Кіано, ти знаєш, що буде після смерті?
— Я точно знаю, що після смерті ті, хто люблять нас, сумуватимуться за нами.

У такі хвилини багато про що мрієш. Я хотіла б бачити друзів поруч і щоб мої батьки були іншими. Я б хотіла, щоб у моєму житті був чоловік, здатний зрозуміти все і сказати, що я не збожеволіла, що я не дура. І ще сказати:«Я пишаюся тобою. Я завжди поруч попри все».

Ні, ви його не знаєте, тому що живете поруч із ним. Найгірше ми знаємо своїх близьких... Ми доходимо до того, що перестаємо бачити тих, хто оточує нас.

Є близькі, яких ми зраджуємо землі, але є особливо дорогі нам істоти, яких ми ховаємо у своєму серці та спогади про них зливаються з кожним його биттям; думки про них постійні, як наше дихання, вони живуть у нас...

Ми не знаємо, як довго ми зможемо бути поруч із найдорожчими нам людьми. Насолоджуйся.