Мама, звичайно, не стала питати, за якими справами я приїхала до Вінд-Гапа. Вона рідко ставила питання, що вимагають розгорнутої відповіді. Важко зрозуміти чому: чи з надмірної делікатності, чи її просто мало що хвилювало. Вгадайте, що я вважала найімовірнішим?
Я зараз здохну тут. Здохну від вашої байдужості та порожнечі. Гей, хтось, поговоріть зі мною! Ви чуєте?
Мені подобається моя самота. Я ніколи нікого не підпускав близько, все фінтил та ухилявся. Звичайно, я зображую теплоту та дружелюбність. Але всередині мене завжди було порожнім. Жодної співчуття, тільки недбалість — і так все життя.
Кохання немає справи до засудження суспільства, класової структури, пристойності чи простого здорового глузду.
Я раптом зрозумів, що більшість людей не слухають. Вони просто чекають на свою чергу знову заговорити.
Ми тут так веселимось, що зовсім забули і думати про решту світу. А чи не тому ми такі багаті, що решта світу бідна і нам справи немає до цього?
Про те, як зухвалих юнаків у рабів
Любов у безумстві мудрому звертає,
Як губить у дитинство впалих старих,
Вона похмуро пісню починає.
Я взагалі помітила, що талант завжди тягнеться до таланту, і лише посередність залишається байдужою, інколи ж навіть ворожою.
Байдужість завжди ранить, байдужість коханих вбиває.