Всі принади та всі звиви
Її шістнадцятої весни
По-дитячому простодушно живі
І ніжністю упівані. Очіками райського мерехтіння
Вона вміє, хоч про те
Не думає, запалити мрії
Про поцілунок неземний І цією маленькою рукою,
Де і колібрі нема де лягти,
Вміє серце взяти без бою
І в безнадійний полон захопити.
Літо — це лише невиконана обіцянка весни, підробка замість тих теплих блаженних ночей, про які мрієш у квітні.
Коли прийде жовтень - йди,
По сторонах зневажливо дивись,
Кого завгодно можеш цілувати,
Обманювати, губити і ***увати
До огиду, до безумства пити.
Але в жовтні не починай любити.
Дивно блищить місяць! Важко розповісти, як добре поштовхатися в таку ніч між купою регочучих і співаючих дівчат і між парубками, готовими на всі жарти і вигадки, які може тільки навіяти ніч, що весело сміється. Під щільним кожухом тепло ; від морозу ще живіше горять щоки; а на пустощі сам лукавий підштовхує ззаду...
Добре, є осінь, вона ніжно та акуратно готує нас до холодів. Улюблена осінь. Час роздумів, рук у кишенях, глінтвейну вечорами та приємної меланхолії.
Змінюються люди. Імперії вічні - навіть розсипаючись на порох вони продовжують жити. Незмінними, переможними — у кадрах хроніки, у рядках літописів. Змінюються люди – їм складніше. Навіть залишаючись безсмертними, вони помирають.
Ти ввійшов у моє життя як настає літо - раптово, без попередження, як проникають уранці в кімнату відблиски сонячного світла.
Час дарував їй маніакальне ледарство, яке дістається дітям, безумцям і дружинам, чиї чоловіки займаються покращенням світу.
Примара минулого літа
У неозорому саду;
Рожево-іржавого кольору
Астри ще на очах. Ніч хіба що причаїла,
Невловимо ширяючи,
Що ненароком нам обіцяла
Передгрозова зоря. І, беззахисне, стиснулося
Серце, хоч на ніч світло;
Астрами лише затрималося
Що безповоротно минулося.