— Люди не повинні вмирати. — Та гаразд, Червоний. Ти віриш в це? — Я вірю, що це не вирішувати. І не тобі. — Хтось попросив тебе одягнути цей костюм, чи ти зробив це за власною ініціативою? Знаєш, що я думаю про тебе, герою? Я думаю, що ти прихильник напівмір. Я думаю, ти людина, яка не може довести справу до кінця. Я думаю, що ти боягуз. Один невдалий день – і ти станеш мною.
Den Neid wirst nimmer du versöhnen: So magst du ihn getrost verhöhnen. Dein Glück, dein Ruhm ist ihm ein Leiden: Magst drum an seiner Qual dich weiden! Ти заздрість не примусиш примиритися, Так можеш насолодитись над нею поглумитися. Успіх твій отруює їй життя: Потішся ж над муками її!
У кожного з нас у житті є люди, без яких ми не уявляємо свого існування. Сама думка про те, що вони можуть зникнути, приводить нас у жах. Ми сліпо любимо їх і готові нескінченно довго заплющувати очі на їхні помилки та провини. І це відбувається доти, доки в нас живе віра в цю людину. Але втративши її одного разу, ми розуміємо, що замість нього всередині залишилася лише порожнеча.
Виявляється, у деяких випадках матеріальна винагорода відбиває у людей бажання працювати – насамперед це стосується волонтерської роботи та успішного навчання.
— Раніше я вірив у долю. Коли я ходив до булочної і помічав у черзі гарну дівчину, яка читала мій улюблений роман або насвистувала пісеньку, яку я вже тиждень не міг викинути з голови, я думав:«Ух ти, а що коли вона моя друга половинка?» А тепер я думаю: "Ну ось, зараза забере останній бублик". Я перестав вірити. Мені здається, з кожним днем я вірю дедалі менше. І це сумно. Як мені бути, Щербацьки? — Ну, ти ж Тед Мосбі. Почни вірити наново. - У що? У долю? — У тяжіння. Якщо є тяжіння, залишається зробити лише одне. - І що ж? — Вірити у випадок. Однак випадок ще той стервець.