Я люблю похмуру погоду насамперед тому, що в цей час ніхто не заважає думати. Можна подумати про все у світі. Про те, що тебе хвилювало колись чи то тривожить тепер. Про те, що збулося, а що – ні. Про те, чого ти чекаєш у житті і що ти можеш дати їй. Про цілі та ідеали. Про досягнуте і бажане.
Не в моїх звичках вислуховувати непрохані настанови.
У Росії нічого немає , але є пісні, від яких хочеться плакати.
-... я часто думаю, як іноді несправедливо розподіляється щастя життя.
У тобі можна побачити всі пори року, від кожного потроху.
Я смію все, що можна людині, хто сміє більше, та не людина!
Я мушу нагадувати собі, що треба дихати... Чи не нагадувати своєму серцю, щоб воно билося! Начебто згинаєш тугу пружину — лише з примусу я роблю навіть найважчу дію, коли на нього не штовхає мене моя головна турбота.
Життя біля моря. Це найкраще – чути його шум день і ніч, вдихати його запах, гуляти вздовж берега і стежити за обрій, де заокруглюється земля… Усвідомлювати, що там, у глибині, відбувається стільки всього такого, що нам ніколи не побачити і не впізнати. Мов за твоїм порогом одразу починається якась велика таємниця… А ще шторми. Коли хвилі перехльостують через хвилеріз, вітер гне дерева як траву, а ти спостерігаєш за всім цим, сидячи в будинку, де тепло, сухо та затишно.