Яка хвилююча картина. Кращого часу забути всі образи, ніж похорон, не знайти.

Вона розумна дівчинка, але поки що надто юна. Тому морщить ніс і з легким відтінком зарозумілості всіх, хто виріс у«центрі», дивується:«Як це можна любити?!» Вона  поки що не розуміє, не знає, що«подобається» та«люблю» – не синоніми. Навіть не припускає, що можна любити те, що не подобається, і ненавидіти те, що подобається.

Однак у нього є ще дещо — вміння співпереживати та розкривати мотиви людини через її поведінку. Він може уявити себе на моєму, на твоєму місці і прокрутити в голові чужий погляд. Іноді це вселяє в нього болісний страх. Так що це не дуже приємний дар, Джек. Сприйнятливість — палиця з двома кінцями.

Вона написала, як виявила в парку надзвичайно гарні поганки на пні, присіла, щоб розглянути їх... і несподівано почала плакати. І написала мені, що, дивлячись на такі чарівні поганки, вона  повірила у Творця.«Якщо є така краса навіть у отруйних грибах, – написала Ольга. — То хіба можна собі уявити душу людську без її Творця?«Любий, ти просив мене не плакати, а плачу. Сиджу біля пня з гарними поганками та плачу. Люди дивляться на мене, як на божевільну. Бояться підійти. А я думаю, чому люди не можуть весь час бути щасливими? Адже це так просто. Потрібно припинити ненавидіти, засуджувати, заздрити. Потрібно закохатися. І щастязахлисне всього людини. Йому ніколи думатиме про гидоту, про агресію, про образи. Людина навчиться любити, жертвувати, допомагати. Чому, Глібушко, люди бувають злі? Я сміюся від щастя, що ти маю, і водночас плачу про людей. Чому? Чому вони не хочуть бути щасливими та забирають щастя в інших? Ох, щось тісно стало у мене в грудях. Погані передчуття лізуть у голову, але я відганяю їх, як ти вчив. Ти мудрий та добрий. Ти мій рідний. Поплакала трохи, і полегшало. І знову я радію нашим щастям і купаюся в ньому, як у теплій воді нашого моря. Пам'ятаєш? Тутове дерево. Персиковий сад. Море. Ніч. Місяць. Зірки. І ми з тобою. І нікого поряд. Тільки я, ти і Бог… Так, Глібушко, вибач, але мені здається, що я повірила в Бога. Саме зараз, коли горе змішалося з радістю, я повірила у Бога. Я хочу в нього вірити, як дитя. Не може бути такого, щоб наше щастя пішло в землю, і розчинилося в звичайному праху. Не вірю у це. Воно піде в землю, але проросте в небесах веселкою, якою ми приходимо один до одного. Кохання вічне, рідне, це так». Так, мій юний друг, таке трапляється один раз у житті: ми дійсно чарівно любили одне одного. У нас все було одним. Любов повінчала нас у вічності. Так написала вона  у своєму останньому листі. Лише набагато пізніше я дізнався про те, що вона була невиліковно хвора на білокрів'я. Немов передчуючи близькість переходу у вічність, вона  написала мені якось:«Мені тривожно, любий. У нас була гроза. І я відганяла від себе погані думки, як ти просив. І змушувала себе радіти, а сама ревіла білуга. Що це? Не буду, коханий, тебе турбувати своїм листом. Зараз перестану плакати. Вже перестаю та пишу. Так. Пишу. Пишу про радість, а очі — сирі. Ні. Ні! Вони сирі від дощу. Так, звісно, ​​коханий. Від дощу. Ти не хвилюйся за мене. Це просто щось не так. Не збагну, що. Неважливо. Я пишу про дощ. Так! Примушую себе писати про дощ, любий.
Як я люблю дощ, будь-який, проливний, шелестячий, вимогливий чи ніжний… У ці хвилини я якось загострено відчуваю єднання зі світом. Воно проявляється в якійсь мінорній ейфорії, вона  тиха, але дуже гарна — гарна мелодія, під яку мені так подобається танцювати босоніж».
Наступного дня вона  померла.

Справжні закохані не можуть пояснити, за що вони люблять.

Час – це винахід руху. Той, хто не рухається, не бачить, як минає час.

Іноді потрібно набагато більше часу, ніж ти припускаєш, щоб досягти поставленої мети. А іноді ти досягаєш своєї мети, сам того не знаючи.

Тепла дружба і відданість ставали щастям, тому що кожен розумів кожного і кожен не вимагав від іншого більше, ніж він може дати. У цьому основа, сіль дружби.

Люби він її всім своєю нікчемною істотою, він за вісімдесят років не дав би їй стільки кохання, скільки я за один день.

Втратити фізичну незалежність значить розлучитися з життям.