Із того дня почалася їхня вдавана ворожнеча. Щороку подруги іноді разом, а іноді поодинці вирушали в путь, прагнучи знайти новий екземпляр. З великими надіями, гострим поглядом та блокнотами з олівчиками напоготові вони прошукували тьмяні букові ліси. Перша, хто знаходила рослину, влаштовувала переможеній вишукане чаювання як такий собі утішний приз. Орхідея розквітала рідко та, через складну систему кореневищ, не завжди двічі на тому самому місці. За останні п’ять років подруги починали пошук все раніше й раніше. Кожна знала, що інша так робить, але жодна про це не згадувала.

Торнфілд завжди був місцем, де розквітали квіти і жінки. Кожна жінка, яка приїжджала до Торнфілду, отримувала можливість піднятися над тим, що гнітило її. Після від’їзду Клема Джун з головою поринула в роботу над тим, щоб перетворити Торнфілд на квітуче місце, місце краси, спокою та прихистку. Це все, що вона могла зробити, щоб виправдати своє рішення не заповідати у спадок квіти, вирощені потом і кров’ю жінок, які були тут до неї, своєму неврівноваженому синові.

— Отже, маленька пожежа може запобігти великій? — запитала вона, думаючи про бібліотечну книжку на своєму столі, в якій розповідалося, як заклинання перетворювали жаб на принців, дівчат на птахів, а левів на овечок. — Як заклинання?

Мати розкладала розсаду по лунках, зроблених у свіжій землі.

— Так, гадаю, це схоже на заклинання, які перетворюють одну річ на іншу. Деяким квітам і насінню, щоб прорости, навіть потрібен вогонь: орхідеям, пустельним дубам.

До сьомого дня народження тіло Еліс обважніло від тягаря запитань без відповідей. Вони переповнювали груди. Чому мати так загадково розмовляла з рідними квітами? Як батько міг бути двома різними людьми? Від якого прокляття врятував матір перший крик Еліс? Хоча ці запитання й займали її розум, усі вони залишалися замкненими всередині, вони застрягли в горлі так болісно, наче вона проковтнула стручок насіння.

Хоч би як я товкла пшеницю й хоч би скільки халви додавала, у мене ніколи не вийде така кутя, як у бабці Гані. Хоч би як ретельно терла мак, хоч би який мед вибрала, та смак моєї куті ніколи не буде таким, як у бабусі Юлі. Бабусина кутя — це щось особливе, неповторне, унікальне. Для мене це тепер лиш спогади. Такої куті більше не буде. Такого Різдва більше не буде. Та поки в моєї донечки є бабуся, я хочу, щоб вона запам’ятала смак її куті. Бо інакше це злочин проти дитинства. І я їстиму мамину, поки є мама.

(із оповідання Юлії Лаби

Дні контрольованого хаосу. Дні нескінченних приготувань. Дні зі щоками, припудреними борошном. Дні з руками, зануреними в мильну воду. Дні із шістнадцяти годин на добу замість звичних двадцяти чотирьох. Зараз, із відстані років і з вдалими пробілами в пам’яті, я майже ностальгічно згадую весь той упорядковано-метушливий броунівський рух, який передував різдвяним святам.

(із оповідання Софії Мокій)

Це не та казка, яку ти собі уявляла, але ніщо в житті не буває казкою. Пам’ятай, трава не зеленіша на іншому боці. Вона зеленіша там, де ти вирішиш її полити.

Щойно жінка вийшла з крамниці, Голлі перевернула табличку на дверях на «Зачинено» і побігла нагору шукати дошку. На щастя, у коморі розміром із кімнату Гаррі Поттера під сходами було не так уже і багато місць, де можна сховати речі. Після хвилинного повзання на колінах дівчина витягла зпід шафи дошку в дерев’яній рамці. Під нігті забилося павутиння та пилинки, але навіть увесь бруд світу не зміг би стерти усмішку з її обличчя. Це має бути весело!

Голлі протерла дошку вологою ганчіркою, знайшла крейду в шухляді біля каси та взялася до роботи. Безперечно, малювати було в рази приємніше, ніж цілими днями набирати цифри на комп’ютері.

«Які приховані спогади ти знайдеш усередині?» — написала вона. Дівчина не була чемпіонкою світу з каліграфії, але літери в неї виходили чіткі і рівномірні. Навіть якщо це приведе лише на одного покупця більше, воно того варте.

— Голлі, люба, немає нічого поганого в тому, щоб ризикувати. Якщо хочеш це зробити, ти маєш трохи відпустити ситуацію. Доведеться довіряти іншим людям. І тобі потрібно навчитися довіряти собі, якщо хочеш зберегти свою мрію.

Тоді як інші батьки дарували своїм діткам на день народження модні іграшки і шикарних ляльок, Голлі отримувала кулінарні книги, часто із загнутими кутиками, з плямами, що свідчило про наміри їхнього попереднього власника спробувати втілити свої кухарські фантазії. Зранку в день свого народження, розпакувавши всі подарунки, вона просила батьків приготувати їй щось смачненьке до свята (зазвичай щось солодке), і мама з татом, хай як скрутно в них було з фінансами, завжди примудрялися зібрати всі потрібні інгредієнти: стручки ванілі, темний шоколад, подвійні вершки — та що завгодно. Лише у двадцять років до неї дійшло, що саме після таких святкувань родина була змушена тугіше затягнути паски: протягом кількох тижнів вони харчувалися сочевичним супом або грінками поваллійськи, приготованими з домашнього хліба та тонких, немов папір, шматочків сиру...