Як рідко на обличчі іншої людини можна побачити відображення твого власного обличчя, твоїх потаємних трепетних думок!

- Не покидай мене ніколи.
- Я тебе ніколи не покину.
— Ніколи, — повторює вона. Ніколи - такий короткий час.

Існує на світі лише один героїзм: бачити світ таким, яким він є, і любити його.

Дайте мені достатньо грошей, і я куплю у короля султаншу.

Осінь - у душі людини. Як і весна, літо, будь-який сезон, будь-яка погода. І тому одному й тому ж дощу хтось із радістю та передчуттям очищення підставить свої руки, а інший важко нахмуриться, змахне у випадковий струмок свій смуток і тугіше затягне плащ. Погода в нас, а дощ … він просто йде. Позбавлений відтінків добра і зла, радості та смутку, дощ іде крізь наші душі.

Чужий біль допомагає тобі втекти від свого, з яким ти боїшся зустрітися віч-на-віч.

— А де я можу знайти когось нормального?
- Ніде, - відповів Кіт, - нормальних не буває. Адже всі такі різні та несхожі. І це, на мою думку, нормально.

Через хрест, через назву, з загрози не можуть прийняти люди ці жахливі умови: має бути інша, висока спонукальна причина. І ця причина є почуття, що рідко виявляється, сором'язливе в російській, але що лежить у глибині душі кожного, — любов до батьківщини.

Господи великий! тільки Ти один чув і знаєш ті прості, але жаркі й відчайдушні благання незнання, невиразного каяття і страждання, які сходили до Тебе з цього страшного місця смерті, — від генерала, який за секунду перед цим думав про сніданок і Георгія на шию, але зі страхом що відчуває близькість Твою, до змученого, голодного, вошивого солдата, що повалився на голій підлозі Миколаївської батареї і прохає Тебе швидше дати йому там несвідомо передчувану їм нагороду за всі незаслужені страждання! Так, Ти не втомлювався слухати благання дітей Твоїх, посилаєш їм скрізь ангела-утішителя, що вкладав у душу терпіння, почуття обов'язку та відраду надії.

Виполоти зло  немає можливості. Простіше випалити землю та засипати сіллю.