Муля, не нервуй мене!

— У цей час одна половина Парижа каже інший: Що робитимемо ввечері, мадам?
— Спершу зніму капелюшок, потім послухаємо музику.
- Чудова думка! Радіо чи платівку?
- Радіо - ні. Хочу музику тільки для нас...
— Тільки неголосно, хочу сказати Вам одну річ, яку не можна прокричати...

— Поняття не маю, як, але при мені валіза знань та скотинський характер.
— Ти на голову хворий, хлопче.
- Мені казали.

Історії кохання не завжди говорять про кохання. І не в кожній почуєш: Я люблю тебе. І все ж, це - кохання.

Я не герой. Я лише божевільний з будки.

Думаю, насправді колись доводиться пояснювати, чому ти герой — ти вже не герой.

- І що ти хочеш? Мою голову на блюді?
- Ні, контрабас. Якщо продати його та мій саксофон...
— Ти що? Ми ледве пливемо, а ти хочеш продати весло?

Дивіться, поручик, не заграйтеся. А то війна закінчиться, а схильності залишаться!

— Мабуть, ти уникаєш мене через благодійний прийом.
- В цю п'ятницю? Зовсім забув.
- Тобто прийдеш?
— Мав на увазі, що забув сказати, що не прийду.

— Мамо, ти віддала валізу грошей, не маючи доказів, що фрагмент у неї.
- І?
- Тебе надули.
- Він мій клієнт, дорога, йому не вистачить необачності. Я впевнена, що він повернеться. Перевіримо, щоб напевно?
— Чудова ідея, мамо.
- Бачиш, він мене не надув!
— Ага, помер, натомість. І його пограбували, що набагато краще.