Журналістка прийшла перед виборами до державної думки поговорити про політику, але незабаром зрозуміла, що політикою я мало цікавлюся. Зрозуміло, мене трохи напружила та обставина, що до забутого старого з'явилася красуня зі світу великих міст та грошей для того, щоб поговорити про політику. Що я міг сказати? Політика давно стала різновидом шоу-бізнесу. Які у ньому процвітають закони? А які закони існують у«промежині»? Світ котиться у прірву. Вже ближче, ніж здається. Все очевидно для очей, не засмічених мішурою. Але чому вона  прийшла до мене? Дивно. У галузі сучасної політики найгіршого фахівця, ніж я, знайти важко. Хіба що з цих міркувань? Щоб посмішити публіку? Чортків. Красиві.
І я розповів їй свою позицію як міг, з іронією та припустимою делікатністю, бо мені було приємно спілкуватися з жінкою з іншого світу. Як інопланетянка спустилася на землю, щоб струсити старого холостяка.

Однак краще все обміркувати заздалегідь. Давайте розсудимо: для чого живе людина? Єдиний сенс життя полягає у набутті щастя. Щастя – це і є радість. Постійна величина, що зігріває серце. Хіба хтось може заперечити цю, насправді, просту істину? Кожна людина бажає бути щасливою, але не кожна знає, що потрібно робити для цього. Тепер я здається розумію, що треба робити для щастя. Або не робити, щоб щастя не розмити. Воля у людині одна, але вектори зусиль різні. Можна вольовим зусиллям змусити себе щось зробити, а можна відмовитись від справизвичного та приємного. Останнє незмірно складніше. Звичка - друга натура. А звичка пресується із приємностей. Іноді це майже камінь. Спробуй роздробити. Я не наважився б на цю повість, якби кілька років тому перед якимись державними виборами до мене на інтерв'ю не напросилася місцева журналістка. Дізналася десь про літературний бік моєї біографії, з'ясувала, що в мене в загашниках кілька виданих книг. Покопалася в інтернеті та зрозуміла, що на той момент я закінчував черговий роман. І розпочалися телефонні дзвінки. Спочатку я відмовлявся, ухилявся від розмови, але вона була наполеглива і вперта. Без запрошення прикотила одного разу на білому "седані" до мене додому і виявилася абсолютно і натурально рудою.

Я давно вирішив, що хоровий спів не по мені, а брати участь у шоу абсурду – це все одно, що свято вірити в купу неохайних людей, які зможуть побудувати казкове місто сонця. Навіть мрійливість має виходити із чистих спонукань, із смирення, а не фанатизму. При цьому ідеаліст повинен не забувати, що живе на грішній землі. Можна побудувати замість міста сонця концентраційні табори та назвати це раєм, можна звести храм до неба без фундаменту. І те, й інше огидно і довго не живе, але крайності настільки улюблені людьми публічними і спраглими до влади. Владолюбство – корінь усіх бід у політиці. Так, приблизно так я відповідав їй. Мій прояв у громадському житті – це спроби хоч трохи розібратися із самим собою. Якщо я зможу відмити хоч трохи бруду з власного нутра, і виплеснути його так, щоб не зачепити нікого з оточуючих, вірю, що захитаються небесні сфери. Утилізувати відходи виробництва душі бажано далеко від людських очей. Після сповіді у церквах записочки з перерахуванням гріхів спалюють у бочках. Дякувати Богу, можна здійснювати чистку душі в таємниці, келійним чином. Без записочок та бочок. В тиші легше зазирнути в себе і покаятися в тому, що палить або дбає совість. Але покаятися – це одна справа, а виправитись, тобто змінити характер – зовсім інше. Характер – це друга натура. А якщо тобі вже під сімдесят років, натуру важко змінити. У народі кажуть, що горбату могилу виправляє. Скажу більше – упертих, яким доля довірила прожити понад шістдесят, здатна змінити лише шокова терапія. Зі свого досвіду знаю, що легше гори пересунути, ніж міняти хоч одну рису свого характеру.