- А як Ви спите?
— Як і всі інші, мабуть.
— Ви стільки побачили, стільки жахливого.
- Так. Але я побачив і гарне. Хоч і не так багато.
— Але як можна заснути, тримаючи такі речі у пам'яті.
- Ти нічого не бачила. Я вже постарався.
— Коли я заплющую очі, я бачу їх. Їх усіх. Як вони стоять там. Джоффрі, королева та моя сестра.
— Знаєш, у нас із тобою є дещо спільне. Правда. Я був, напевно, на пару років старший за тебе, коли мого брата закололи в серціу мене на очах. Той, хто його проткнув, не був злим чоловіком. Віллем. Так його звали. Він втік, ніхто й сплюнути не встиг. А я стояв там і дивився, як вмирає мій брат. Але ось що цікаво: зараз я вже не можу згадати обличчя мого брата. А Віллем... О так, він був красенем. Рівні білі зуби, блакитні очі, підборіддя з ямочкою, що так подобаються дівкам. Я думав про нього, коли працював, коли пив і навіть коли сра. Дійшло до того, що я повторював його ім'я щоночі перед сном. Віллем, Віллем. Немов молитву. І одного разу Віллем повернувся назад у місто. Я так глибоко всадив сокиру в його череп, що з нею його й поховали. Кінь Віллема довіз мене до стіни, і з того часу я ношу чорне.