— Ви посміхаєтеся, — сказав він, — І ви такі спокійні? Чому ви не кричите?

— Я кричу, — заперечив Гребер, — тільки ви не чуєте.

Вам, мабуть, нелегко живеться, якщо ви все ще вірите у справедливість.

А чому б їй не сміятися? Адже сміятися краще, ніж плакати. Особливо, якщо і те, й інше марно.

Мені хотілося мати щось, що могло б підтримати мене, — подумав він. — Але я не знав іншого: маючи це, стаєш вразливим подвійно.

Совість зазвичай мучить не тих, хто винний.

Іноді вдається запитати себе тільки коли запитаєш іншого.

Хоробр той, хто має можливість захищатися. Все інше — вихваляння.

Ми вже такі! Страшенно боїмося своїх почуттів. А коли вони виникають, готові вважати себе ошуканцями.

Ми виправдовуємо необхідністю все, що ми робимо. Коли ми бомбимо міста – це стратегічна необхідність, а коли бомбардують наші міста – це мерзенний злочин.

- Ось ваша книга про Швейцарію. Її трохи підмочило дощем. Ледве було не втратив, а потім знайшов і врятував.
- Могли й не рятувати. Мрії рятувати не треба.
— Ні, треба. А що ще?
- Віру. Мрії прийдуть знову.