Кохати не вмію,
Любити не бажаю.

Я глухну, німію

І зір втрачаю.

І життям своїм

Вже не граю.

Що напівправда? — Брехня!

Але ти не плутай

Часть правди з брехнею,

Бо ця частина

Нам усім у темряві не дає пропасти.

Так з тобою пов'язані,
Що і в нічних снах
Бачити ми зобов'язані
Тільки нас двох...
Не розлучитися і у сні
Ми приречені,
Бо ми з тобою не
Дві величини...

Мета людей і мета планет -
До Бога таємна дорога.
Але яка мета у Бога?
Невже цілі немає?

І ось я встав, забув, забувся,
Втомившись від вигадок і смислу.
Став нарешті самим собою,
Наодинці зі своєю долею.
Я став самим собою, не знаючи,
Навіщо я став собою. Як зграя
Летить невідомо куди
У пориві віщої праці.

Розумію: горілки, вина
Розтлюють молодь …
Ну, а все-таки, Регіно,
Нам по чарці наллєш.

Нині ж Мишко, на дозвіллі
Покажи, що не ослаб.
І нехай вони та суки,
Заведи собі двох баб.
Щоб тебе пестив обидві,
Ти їм нерви лоскочу.

... Я вдалину пішов, мені було сумно,
Пройшло кохання, пішло вино.
І я подумав про мистецтво:
А справді — чи потрібне воно?

Пішло покоління великих могикан...
Ось і все, суміжили очі генії.
І коли померкли небеса,
Немов у спорожнілому приміщенні
Стали чутні наші голоси...
Тягнемо, тягнемо слово залежале,
Говоримо і мляво і темно,
Як нас вшановують і як нас шанують.
Нема їх. І все дозволено.

Дай вистраждати вірш!
Дай вийти його! Потім,
Як вражена рослина,
Я шелестітиму листом.
Я тільки завтра буду майстер,
І тільки завтра я зрозумію,
Яке привалило щастя
Глупцю, блазню, бозна  -кому.
Велику повість покоління
Шептати, намацуючи звук,
Шептать, тремтячи від подиву
І сльози злизуючи з губ.