Хтось щохвилини питав у неї, що вона думає, чого вона  хоче, що вона вважає за краще: те, це або ще що-небудь.
Дійшло до того, що одна декораторша вибігла із залу в сльозах, коли Єва втретє відповіла, що їй все одно. Ну гаразд, припустимо, вона  відповіла, що плювати хотіла на все це позолочене лайно, але ж по суті-то це одне і те ж, хіба немає?

Чому так буває, що ніколи НЕ цінуєш того, що є, і тільки багато пізніше, в якийсь момент раптово усвідомлюєш, що саме це й було справжнє щастя!

Вивищується не понизиться, гора не може стати низиною, дерево не стане травою.

Але чого чекати? Чекати, поки ця жінка зрозуміє, що любить пересічного хама; але як раз такі-то речі розуміють повільніше всього на світі.

Люди, які живуть ідеями, кілька стомлюючі для людини, якій цілком досить і тверезих фактів.

Немає більш зарозумілих і знають собі ціну слуг, ніж японці та англійці. З їх точки зору, всякий людина повинна пишатися становищем, яке займає

- Тут у вас сказано:«... І тільки птиці кружляли над гранітним монументом...» Бажано знати, що характеризують собою ці птахи?
- Нічого, - сказав я, - вони літають. Просто так. Це нормально.
- Чого це вони у вас літають, - гидливо поцікавився редактор, - і навіщо? В силу якої такої художньої необхідності?

Вона, звичайно, була права, а він, хоч і був не правий, ніколи б в тому не признався.

Сльози - що гроза: після них людина завжди тихіше.

Єдине, що цікавить російського глядача, - це щоб хто-небудь стояв на сцені і голосно лаявся матом.