Я не простий... я той, що живе серед вас...

Мене в мене ніхто не забере.

Жодних, жодних бажань, окрім бажання висловитися — всій світовій немоті на зло.

Я сам так виразно уявляю все це, але ви — не я, ось у чому непоправне нещастя.

Що ж, пий цю бурду надії, каламутну, солодку жижу, надії мої не справдилися, адже я думав, що хоч тепер, хоч тут, де самота в такій пошані, вона розпадеться лише надвоє, на тебе і на мене, а не розмножиться, як воно розмножилося - галасливо, дрібно, безглуздо.

Що є спогад, як не душа враження?

Я питаю не з цікавості. Щоправда, труси завжди цікаві. Але запевняю вас... Нехай не впораюся з ознобом і таке інше, — це нічого. Вершник не відповідає за тремтіння коня. Я хочу знати, коли мене стратять: смертний вирок відшкодовується точним знанням смертної години. Розкіш велика, але заслужена. Мене ж залишають у тому невіданні, яке можуть виносити тільки ті, хто живе на волі.

Мабуть, я все-таки приймаю тебе за когось іншого, — думаючи, що ти зрозумієш мене, — як божевільний приймає родичів, що зайшли, за зірки, за логарифми, за вислозадих гієн, — але ще є безумці — ті невразливі! — які вважають себе за безумців, — і тут замикається коло.

Я знімаю з себе оболонку за оболонкою, і нарешті... не знаю, як описати, — але ось що знаю: я доходжу шляхом поступового викриття до останньої, неподільної, твердої, сяючої точки, і ця точка каже: я єсмь! — як перстень із перлом у кривавому жирі акули, — про моє вірне, моє вічне... і мені досить цієї точки, — власне, більше нічого не треба.

... між його рухом і рухом тіні, що відстала, — ця секунда, ця синкопа, — ось рідкісний сорт часу, в якому живу, — пауза, перебій, — коли серце як пух...