Не знаю, як пояснити, але в підземці, у тунелі, тобі не важливо, на якій ти глибині, рух знімає це відчуття. Але коли рух припиняється, тебе починає душити. І ти дивишся на стелю вагона і розумієш, що в тебе над головою земля, метри, метри.
Якоїсь миті ти маєш вирішити для себе, ким ти будеш — не дозволяй нікому приймати рішення за тебе.
Ті з нас, хто чогось вартий, не впевнені ні в чому. Бути безтурботно впевненим може лише тварина.
— Просто любити замало, треба ще бути сумісними.
- Це як?
- Потрібно любити те життя, яке доведеться вести з іншим, розділяти його бажання, прагнення, мати спільні цілі, спільні мрії.
— Як можна це визначити заздалегідь? Так не буває! Не можна пізнати людину відразу. Щоб любити, потрібно набратися терпіння.
Час подібний до дитини, веденої за руку: дивиться назад...
Але в цьому й велич сну. Канікули від самого себе – не бачити нічого навколо і самого себе не бачити.
Щастя сховалося на кінчику нещастя.
- Куди ж ти дерешся? Навіщо? Ти хочеш потрапити на небо?... Ти дурна: небо починається одразу за твоєю головою. І не треба лізти так високо.
— Як гадаєш, нас поховають як героїв?
- Вам це важливо?
- Не знаю. — Вона вагалася. — Може, й важливо. - Подумала ще. — Ні, мабуть, не має значення. Просто в мене не було гарного весілля, і мені хотілося б розраховувати хоча б на красиві похорони.
Я вами захоплююсь, Санче. Ви говорите те, що маєте на увазі, і вам абсолютно байдуже, кого ви при цьому ображаєте. Чесність і краса — поєднання, перед яким неможливо встояти.