— А що станеться, якщо ти закохаєшся?
— Ти ж не віриш у це, правда?
— Ну, це ж кохання, а не Санта Клаус...

— Я хочу, щоби ти знала. Я заповів свої органи медицині, крім одного, він дістанеться тобі.
- Як мило, пупсику.
— Та ні, не він. Серце, дурепа.

- Що відбувається між нами?
- Я не знаю. Яка різниця? Я щаслива. Ти щасливий?
- Так.
- Добре.

— Мені хочеться знати, що ти не прокинешся вранці і не відчуєшся... інакше.
— Я не можу тобі цього обіцяти. Ніхто не може. (Звідки мені знати, раптом твої почуття якось зміняться.
— Я не можу дати гарантій. Ніхто не може.)

- Я тобі подобаюся?
- Так, подобаєшся, звичайно.
— Ее, як друг?
- Так, як друг.
- Тільки як друг?
- Так. Тобто я про це не думав... Так... А що?
- Та нічого, я просто... Ти мені цікавий, і я хотіла б просто дружити... Ти не заперечуєш?
— Ні … Ти і я… Давай дружитимемо.