— Що може бути людськішим, ніж шкільний випускний?
- Смерть.
- Я не знаю, що я хочу.
- Ну, це неправда. Ти хочеш того ж, що й усе.
— І чого ж, таємничого незнайомця, який знає відповіді на всі запитання?... Скажи мені, чого я хочу?
— Ти хочеш кохання, в якому можна розчинитися. Ти хочеш пристрастей, пригод та трішки небезпеки.
Я знущаюся. Ти ненавидиш мене. Все повернулося на круги свої.
— Скільки йому потрібно, щоб прийти до тями?
— Пару днів… плюс мінус…
— Але ж пару днів минуло.
— Значить, плюс.
Ми з тобою пара - я кидаю, ти починаєш...
— У тебе це так добре виходить, правда? — зараз у її голосі прозирав холод. Обачливо, підкоряючись своїй злості, вона наблизилася до нього. - Відштовхувати людей геть. Але я знаю, що ти не харчувався сьогодні ввечері. Тобі нічого більшого не треба від мене і в тебе не виходить будувати із себе голодуючого мученика так само добре, як у Стефана. Олена говорила, знаючи, що її слова точно мали спровокувати його на певну відповідь, але звичайна реакція Деймона на такі речі була — розслабитися і вдати, що він нічого не почув. Те, що відбувалося, було їй знайоме. Деймон обернувся і впіймав її залізною хваткою. Потім, з ходу, як сокіл вистачає миша, він поцілував її. Він був досить сильний, щоб утримувати її біля себе, не завдаючи шкоди. Поцілунок був наполегливим і довгим, і якийсь час Олена просто загубилася. Тіло Деймона було прохолодним, її ж, навпаки, було теплим та вологим після ванни. Те, як він тримав її, могло заподіяти їй біль, якби вона спробувала вирватися. А потім вона знала, що він не утримуватиме її. Але чи впевнена вона? І чи готова зламати собі кістку, щоб перевірити? Він гладив її волосся, накручуючи їх на пальці... через кілька годин, після того, як він її вчив відчувати речі до кінчиків волосся. Він знав її слабкі місця. Не просто слабкі місця жінки. Він знав її. Він знав, як змусити її стогнати від насолоди і як заспокоїти її.
- О Боже! Ти налякав мене.
- Зроблю свій внесок у нічний дозор.
- Дякую. За те, що охороняєш нас. Мене.
- Це ж я. Твій вірний охоронець. Тихий і незворушний.
- Ти пив? І ти сумний – погане поєднання.
- Ні, я не сумний. Сум - це емоції, властива тим, кому не все одно.
- Та гаразд, Деймон. Це не правда. Тобі не всеодно.
- Що б сказала твоя мама, дізнавшись, що ти зустрічаєшся з вампіром?
- Яка з них?
- Як Джеремі?
- Ненавидить мене. Ненавидить життя. Ненавидить те, що ми навіть пообідати не можемо так, щоби перед десертом ніхто не помер!
Це так приємно... і так безглуздо!