Пам'ятаєш як раніше? Ми завжди говорили правду... А знаєш, чому всі бояться казати правду? Люди завжди знають, у чому вона, хоч би скільки вони намагалися заперечувати. Всі довкола знають про себе правду! Просто їм набагато зручніше брехати.
Єдина причина, через яку ми приїхали сюди, — те, що я завагітніла. А потім ми завели ще одного, щоби довести, що перший не був помилкою.
— Якщо ти це зробиш... якщо ти... богом клянусь, я...
— Ти що? Кинеш мене? Це загроза чи нагорода?
- Послухай мене. Ти не хочеш визнати себе справжнім. Тебе душить і не дає проявити себе наше життя тут.
- І хто ж я?
- А ти не знаєш? Френк, ти найдивовижніше і найпрекрасніше, що є у світі. Ти чоловік.
Як треба напружувати уяву, щоб можна було назвати тебе чоловіком?
— Ні, Френку! А наше життя хіба реальне? Хіба може розумна та талановита людина багато років займатися тим, що вона зовсім не переносить? І жити у місті, яке він не переносить. Разом із дружиною, яка не переносить того самого, що й він. А знаєш, що найгірше? Все наше існування засноване на припущенні, що ми особливі, що ми є вищими за все це. Але це не так! Ми такі самі, як і всі! Подивися на нас. Ми в полоні однієї й тієї ж сміховинної помилки, що, як тільки з'являються діти — треба розсудитись і поховати себе живцем. І ми караємо один одного за це.