Вона — демон. Мій особистий демон.

Свої почуття можна і треба контролювати. Не вони панують над нами, а ми над ними.

— Навіщо ти впала? Чому захотіла бути однією з нас?
- Ти це не всерйоз.
- Ні? Купа жалюгідних виродків, розгублених, зляканих, тільки й думок - пожерти та на сортир.
- Не знаю. Є ще відданість, вміння прощати, любов.
- Біль.
- Шоколадний торт.
- Почуття провини.
- Секс.
- Так, тут твоя взяла.

- Я боявся, що ти не прийдеш!
— Я не хотіла. Але, було важко не помітити три телефонні дзвінки, факс, телеграму та поштового голуба.
— Я приніс тобі це. Я дуже любив деяких людей, але вони мене покинули, тому одного разу я прийняв рішення, що мені ніхто не потрібен. Я дуже довго так жив. Я розумію, що вже пізно, що я цього не заслуговую, але... але ти потрібна мені! Я люблю тебе!

У нас тенденція: чим цікавіша жінка, тим охочіше натовп готовий занурити її в бруд.

— Минуле минуло. Це аксіома. І його не зміниш.
— Минуле визначає сьогодення.

Мене вважають дивною, підозрілою та ненормальною. Я ж пишаюся своїми дивностями і не намагаюся відповідати стандартам.

— Я хочу вибачитися за те, що інші вампіри зробили зі Стефаном, за викрадення, за тортури... Цього не мало статися.
— Ви там грали в Будинок-2 з половиною вампірів із гробниці, причому реально розлютованих. І що, ви думали, мало статися?

Ми разом будуємо замки на піску, щоб потім їх змило прибережній хвилею.