Скільки вже раз насправді переконувався Єгор, що все ж таки людина ніколи до кінця не забувається — завжди, навіть у дуже короткий час, встигає подумати: що буде? І якщо вбивають, то хотіли вбити. Ненароком вбивають рідко.
Нічого, Любаша!... Все буде гаразд! Твоя голова буде покладена, але ти будеш добре жити зі мною. Я не говорю даремно.
І ось крокує він роздольним молодим полем... Поле неоране, і на ньому тільки-но проклюнулася перша гостренька трава. Єгор крокує дуже. Рішуче. Вперто. Так він і по своєму житті крокував, як по цьому полю, — рішуче і вперто. Падав, піднімався і знову йшов. Падав і йшов, падав, піднімався і йшов, ніби в цьому одне все спокута — щоб іти і йти, не зупиняючись, ніби так можна втекти від самого себе