— Сьогодні б ти його все одно не отримала, навіть якби дуже захотіла, — відповіла Корольова. — Правило у мене тверде: варення на завтра! І тільки на завтра!

— Але ж завтра колись буде сьогодні!

— Ні ніколи! _ Завтра ніколи не буває сьогодні! Хіба можна прокинутися ранком і сказати:«Ну, ось, зараз, нарешті, завтра»?

— Нічого не розумію, — сказала Аліса. — Все це так заплутано!

— Просто ти не звикла жити у зворотній бік, — добродушно пояснила

Корольова. — Спочатку у всіх трохи паморочиться в голові…

Королева притулила її до дерева і лагідно сказала:
— А тепер можеш трохи відпочити! Аліса здивовано озирнулася.
- Що це? — спитала вона. — Ми так і лишилися під цим деревом! Невже ми не рушили з місця ні на крок?
— Ну, звісно, ​​ні, — відповіла Корольова. — А чого ти хотіла?
— У нас, — сказала Аліса, важко переводячи дух, — коли довго біжиш з усіх ніг, неодмінно потрапиш в інше місце.
- Яка повільна країна! - сказала Корольова. — Ну, а тут, знаєш,
доводиться бігти з усіх ніг, аби тільки лишитися на тому самому місці! Якщо ж хочеш потрапити до іншого місцятоді потрібно бігти щонайменше вдвічі швидше!

А ось ще приклад на віднімання. Забери у
собаки кістку - що залишиться?
Аліса замислилась.
— Кість, звичайно, не залишиться — я ж її відібрала. І собака теж не залишиться - вона
побіжить за мною, щоб мене вкусити... Ну, і я, звичайно, теж не залишусь!
— Значить, на твою думку, нічого не залишиться? — спитала Чорна Корольова.
— Мабуть, нічого.
— Знову не так, — сказала Чорна Корольова. — Залишиться собаче терпіння!

- Перейдемо до Домоводства, - сказала вона. — Звідки береться хліб? Відповідай!
— Це я знаю, — радісно почала Аліса. — Він дбає…
— Дбиться? - повторила Біла Корольова. — Про кого це він дбає?
— Нема про кого, а з чого, — пояснила Аліса. — Береш зерно, мелеш його...
— Не зерно ти мелеш, а нісенітницю! - відрізала Біла Корольова.
— Обмахніть її, — з тривогою сказала Чорна Королева. — А то від розумової
напруги в неї почнеться жар!

Мій милий друже, промчать дні,
Пролунає голос грізний.
І він велить тобі:«Усні!»
І сперечатися буде пізно.
Ми такі схожі на хлопців,
Що спати лягати не хочуть.
Навколо — мороз, сліпучий сніг
І пусто, як у пустелі,
А в нас — радість, дитячий сміх,
Горить вогонь у каміні.
Рятує казка від негараздів -
Нехай тебе вона  врятує.
Хоч легка витає сум
У моїй чарівній казці,
Хоч літо скінчилося, але нехай
Його не блякнуть фарби,
Диханням зла і цього разу
Не засмутити мою розповідь.

— Мені б такий зір! — зауважив Король із заздрістю. - Побачити Нікого! Та ще на такій відстані! А я проти сонця і справжніх людей важко розрізняю!

— Хочеш втратити своє ім'я?
- Ні, - злякалася Аліса. — Звісно, ​​не хочу!
- І даремно, - сказав Комар недбало. - Подумай, як це було б зручно! Скажімо, ти повертаєшся додому, а ніхто не знає, як тебе звуть. Захоче гувернантка покликати тебе на урок, крикне:«Ідіть сюди…» — і зупиниться, ім'я вона  забула. А ти, звичайно, не підеш — невідомо ж, кого вона  кликала!
— Це мені не допоможе, — заперечила Аліса. — Навіть якщо вона  забуде моє ім'я, вона  завжди може сказати:«Послухайте, люба…».
— Але ж ти не Милочка, — перебив її Комар. — Ти й не слухатимеш! Гарненький вийшов жарт, правда? Жаль, що не ти її придумала!
— Що це ви постійно пропонуєте мені свої жарти? - Запитала Аліса. — Ця, наприклад, вам зовсім не вдалася! Комар тільки глибоко зітхнув; по щоках у нього покотилися дві великі сльози.
- Не треба жартувати, - сказала Аліса, - якщо жарти вас так засмучують. У відповідь він знову сумно зітхнув, а коли Аліса підвела очі, бідолашного Комара на гілці вже не було - мабуть, його віднесло власним зітханням.