Адже так безглуздо, так безглуздо і неправдоподібно було вмирати у дев'ятнадцять років.

Здійснена мрія завжди позбавлена ​​романтики.

А старшина весь був загострений, на той крик загострений. Єдиний, майже беззвучний крик, який раптом вловив, дізнався і зрозумів. Чув він такі крики, з якими все відлітає, все розчиняється і тому дзвенить. Усередині дзвонить, у тобі самому, і дзвони цього останнього ти вже ніколи не забудеш. Немов заморожується він і холодить, смокче, тягне за серце, і тому так поспішав комендант.

Людина в небезпеці або зовсім нічого не розуміє, або відразу за двох.

Той останній шлях він уже ніколи не міг згадати. Колихалися попереду німецькі спини, бовталися з боку на бік, бо хитало Васкова, ніби в дошку п'яного. І нічого він не бачив, крім цих чотирьох спин, і про одне тільки думав: встигнути вистрілити, якщо свідомість втратить. А воно на останній павутинці висіло, і біль такий у всьому тілі горів, що гарчав він від болю того. Гарчав і плакав: знесилів, мабуть, украй. І лише тоді він свідомості своїй обірватися дозволив, коли гукнули їх і коли зрозумів він, що назустріч ідуть свої. Російські…

А Галя вже не пам'ятала про цей свинець. Інше стояло перед очима: сіре, загострене обличчя Соні, напівзаплющені, мертві очі її та затверділа від крові гімнастерка. І – дві дірочки на грудях. Вузькі, як лезо. Вона  не думала ні про Соню, ні про смерть - вона  фізично, до нудоти відчувала проникаючий у тканині ніж, чула хрускіт розірваної плоті, відчувала важкий запах крові. Вона  завжди жила в уявному світі активніше, ніж у дійсному, і зараз хотіла б забути все, викреслити зі своєї пам'яті, хотіла не могла. І це народжувало тупий, чавунний жах, і вонайшла під гнітом цього жаху, нічого вже не тямлячи.
Федот Євграфич про це, звісно, ​​не знав. Не знав, не здогадувався, що його боєць, з ким він життя і смерть однаковими гирями зважував, уже був убитий. Убитий, до німців не дійшовши, жодного разу по ворогові не вистріливши...

Красиві рідко щасливі бувають.

Так йшло її дитинство, а разом з ним і старі друзі. І Лізі було гірко і страшно, бо вона не знала, що приходить на зміну дитинству.

Буває горе — що кудлата ведмедиця. Навалиться, рве, мучить — світла не побачиш... А відвалить — і нічого, начебто можна дихати, жити, діяти. Як не було.
А буває дрібниця, помилка. Дрібниця, але за собою дрібниця ця така тягне, що не дай боже  нікому.