Хіба може бути любов досконалою, якщо щоночі, ледь заснув, я втрачаю тебе?
Людина не підозрює, як багато вона здатна забути. Це і велике благо і страшне зло.
Людина слабка — у цьому й полягає її краса.
У того, хто звідусіль женемо, є лише один будинок, один притулок — схвильоване серце іншої людини.
Я щаслива і хочу, щоб ти теж був щасливим. Я дуже щаслива. Ти, і тільки ти в мене в думках, коли я прокидаюся і коли засинаю. Іншого нічого не знаю. Я думаю про нас обох, і в голові в мене ніби срібні дзвіночки дзвінять… А іноді – ніби скрипка грає… Вулиці сповнені нами, мов музикою… Іноді в цю музику вриваються людські голоси, перед очима проноситься картина, наче кадр з фільму… Але музика звучить… Звучить постійно…
Спокій, камін, книги, тиша... Насамперед у цьому бачили одне міщанство. Тепер це мрії про втрачений рай.
І любов наша збережеться чистою, як полум'я... Вона не перетвориться на кухонне вогнище, на якому варять капусту до сімейного обіду.
Ким би ти не був — поетом, напівбогом чи ідіотом, все одно, — кожні кілька годин ти маєш спускатися з неба на землю, щоб помочитися. Від цього не втекти. Іронія природи.
Найлегший характер у циніків, найнестерпніший у ідеалістів. Вам це не дивно?
Втішає тільки найпростіше. Вода, подих, вечірній дощ. Тільки той, хто самотній, розуміє це.